Лишенько моє! Хомівна йдуть і онука свого ведуть. Доки Івасик вітається з Коточкою та Асечкою, сусідка шепоче мені: Ти розкажи малому про соціалізм. Ну, для школи… Ти ж жила тоді.
– Сонечко, жила, то голосно сказано: існувала, функціонувала, але не жила. Ти сама не могла пояснити дитині?
– Просю, значить, треба.
– Добре! Ходи сюди, студенте! Що тебе цікавить?
– Приклади свободи та рівності.
– Ясно! Як називався наш мікрорайон за совєтів?
– Шостий, соцмістечко…
– Значить, зразок соціалістичного життя. А як називався будинок, нещодавно підстрелений рашистами?
– Що ти дитину тероризуєш? Навіть я цього не знаю! – вступається Хомівна.
– Бачиш, на початку 1930-го 30-річний архітектор Григорій Орлов спроектував два будинки-близнюки по обидва боки Восьмого Продовжного проспекту і назвав їх пишно: «Золоті ворота Соціалістичного міста».
– Чекай, як ти обізвала проспект? – не стрималася сусідка.
– До війни всі вулиці шостого мали однакові назви: Продовжні (уздовж Дніпра) і Поперечні плюс індивідуальний номер.
– Так от, квартири цих будинків були сплановані для комфортного життя: чотири кімнати господаря, біля кухні – кімнатка для прислуги з окремим входом. У дворі цих будинків планувалися спортивні майданчики, фонтани.
– Ага, всьо ва ім’я чілавєка, я навіть бачила того чілавєка, – вставляють Хомівна. – Чому ж тоді ми живемо в однокімнатних комірчинках?
– Наш будинок з’явився 1949-го, працювали на його будівництві німецькі полонені. Наші комірчинки – це не квартири, а кавалерки. Такі існують в Європі, їх винаймають кавалери для побачень. Будинки з однокімнатними квартирами розташовані між вул. Добролюбова та Металургів. Там від 1927-го року мешкали американські спеціалісти. Один господар жив у однокімнатній квартирі (загальна кімната, спальня хазяїна та спальня гостя).
– Так, значить, для слуг народу будували п’ятикімнатні квартири, для іноземців – трикімнатні. А для будівників соціалізму?
– Для передових комуністів і комсомольців побудували «кораблі майбутнього» – гуртожитки на алеї Ентузіастів імені Серго Орджонікідзе (так тоді називався нинішній пр.. Металургів). Кімнатки, довгий коридор, що містив туалети. Кухні відсутні (жінка ж бо не рабиня), лазні не існувало. Проте у дворі була фабрика-кухня (ніжна назва «Свиня») та лазня (душ – 10 коп, ванна – 1 карб.). А для тих, хто побудував Дніпрогес, заводи, були бараки Кічкасу.
– Що кімнати на чотири ліжка, як у студентів? – спромоглася сусідочка.
– Ні, сонечко, не ліжка, а нари…
– Як у тюрмі? 
– Не зовсім. У в’язницях двоповерхові персональні нари. У наших бараках нари були триповерховими, як на полотні Якова Гніздовського, і належали вони двом-трьом особам, які працювали змінно і спали змінно.
– Годі! Годі! Дякую, досить наочно про табір соціалізму, – здалися Хомівна.
