Присяга січовика

11 січня 1918 р. народився Григорій Жученко (псевдонім – Яр Славутич) у давньому (заснованому ще в XVII столітті) козацькому зимівнику, згодом — родовому хуторі Жученки, що поблизу села Благодатного на Херсонщині, у сім’ї гербового шляхтича, чий родовід сягав часів Галицько-Волинської держави, прославився за козацької доби. Від батьків і дідуся перейняв Грицько шану до козацьких традицій, відчуття своєї гідності, непокірну вдачу. Згадував Яр Славутич, як до них на хутір з гостинами приїздив Дмитро Яворницький. У нарисі «Початок життєпису» автор згадував: «Коли мені пішов дев’ятий рік, дід возив мене до Дніпра, щоб показати пороги. Ми найняли підводу і провели три доби на берегах Славути. На острові Хортиці я, новоспечений «січовик», урочисто склав присягу, проказану дідом – бути найкращим у світі козаком. Там же, стоячи на скелі, на наказ діда я продекламував «Б’ють пороги…». Повернувся додому поетом».
У 1930-1932 рр. Григорій учився в Гурівській семирічці. Як найстарший із шести дітей Жученків, він допомагав по господарству батькові, який «був фактично хліборобом», бо й дід уже перестав бути шляхтичем, «дворянином», і також трудився на землі, як і всі». http://www.radiosvoboda.org/a/25118249.html
http://www.radiosvoboda.org/a/25118249.html
Жученки відмовилися стати колгоспниками, тому однієї ночі було арештовано 14-річного Григорія та його батька, матір із доньками вигнано з хутора. Статки сім’ї поділили між сільськими активістами, хутір зруйнували. Коли їх із батьком везли на заслання, а хлопець вискочив (на ходу) крізь отвір, прорізаний у стелі дірявого товарного вагона й таким чином урятувався.
Повернувся Григорій у рідні краї, а там голодомор. «На початку 1933 року померла бабуся, відмовившись їсти, щоб більше було тієї вбогої їжі для внуків. Незабаром відійшла з цього світу піврічна сестричка Галочка, бо не було молочка. На щастя, мені, п’ятнадцятирічному, вдалося дістатися до радгоспу «Скотар» на Криворіжжі, навесні 1933 року — і я рятував улюбленого діда маленькими шматочками хліба та грудочками пшоняної каші зі скромної пайки, приносячи їх до землянки на зруйнованому хуторі Жученки, на західному Гурівському узліссі. Не пощастило мені його врятувати. Помер на моїх руках. Зберігаючи повну присутність розуму, не втрачаючи влади над собою, перед своєю смертю він узяв від мене зобов’язання. Я мусив скласти йому урочисту присягу — «вижити й розказати всьому світові, як сталінська людва нищила Україну». Поховавши улюбленого діда, загорненого в рядно, у викопаній мною неглибокій ямі між двома деревами, я поніс із собою присягу, проказану дідом (окремі слова було повторено ним тричі), як місію. Дивуюся тепер, що мені таки пощастило вижити, уціліти».
У 1935 році повернувся батько з заслання. Йому вдалося влаштуватись на роботу до радгоспу конюхом і забрати туди решту родини. Григорій вирушив шукати щастя до м. Запоріжжя, де навчався на вечірніх курсах, займався самоосвітою, а водночас брав участь у ліквідації неписьменності серед робітників комбінату «Запоріжсталь». Наступного року Г.Жученко вступив до Запорізького педагогічного інституту, брав участь у літературних вечорах, читав власні вірші, збирав фольклорні перлини, цікавився історією України, козацькими звичаями, долею свого роду.
Мені пощастило кілька разів розмовляти з Яром Славутичем у Києві, Запоріжжі. Він розповідав, як студентами будували міст через Московку біля автовокзалу. Пригадував, як познайомився з Миколою Філянським, як заходив до нього у гості на алеї Ентузіастів (нині пр. Металургів). Від Яра Славутича я вперше почула про музей Дніпробуду, створений Миколою Філянським.
Поетичний дебют Григорія Жученка відбувся в 1938 році на сторінках харківського «Літературного журналу» (вірш «Коню мій буланий…»). Пригадував Яр Славутич гуртожиток на вул. Леппіка, як він, 20-річний студент, приховував заборонені книжки Винниченка та Олеся, як його взяли «з полічним». Не міг забути підвал катівні на вулиці Рози Люксембург.
У час фінсько-радянської війни педінститут перетворився на військовий шпиталь, студентів розіслали на робочі місця. Так Г.Жученко потрапив до села Ботєве в Приазов’ї, де вчителював кілька місяців. Улітку 1940 року він отримав диплом викладача української мови та літератури, восени його мобілізували та направили до саперно-інженерної школи.
На початку війни молодший лейтенант Жученко разом зі своїм взводом будував мости на білоруських річках, а потім руйнував їх, відступаючи. На десятий день війни його дивізія потрапила в оточення. Григорій разом із іншими червоноармійцями створив підпільну групу, яка боролася за вільну Україну. З 1941 р. Григорій Жученко поміняв своє ім’я та прізвище на Яра Славутича.
А смерть почала свій покіс: спалення есесівськими карателями Слобідки, разом із його дружиною Уляною та одноденною донькою.
Яр Славутич був знайомий з націоналістами Києва: Олегом Ольжичем, Оленою та Михайлом Телігами, Іваном Ірлявським. Тяжким ударом була звістка про розстріл членів ОУН у Бабиному Яру.
З наближенням східного фронту Чернігівська Січ розформувалася, її вояки продовжили боротьбу в лавах УПА. Восени 1943 р. Яр Славутич потрапив до Львова, влітку 1944 р. виїхав на Захід: Катовіце, Брно, Прага, Берлін, Ваймар, Авгсбург… Арешти, втечі, табори, американська зона в Баварії. Протягом 1945-1946 рр. письменник був слухачем Українського вільного університету в Авгсбурзі, брав участь у заснуванні Мистецького Українського Руху (МУРу).
У 1948 р. письменник одружився з Вірою Цибар, родом із Мелітопольщини. З 1949 р. письменник із дружиною жив у США, в Філадельфії, де вчителював у суботній та вечірній школах, працював у палітурні. Виховували сина Богдана, дочку Оксану. У 1953-1955 рр. Яр Славутич здобував освіту в Пенсильванському університеті, отримав науковий ступінь магістра (1954), доктора філософії (1955). У 1955-1960 рр. був викладачем в Американській військовій школі мов у Каліфорнії, в Монтереї. У цей період з’явилась друком книга «Розстріляна муза» (1955), присвячена визначним українським митцям, які зазнали репресій.
Викладав українську мову в Альбертському університеті (м. Едмонтон) з 1960 до 1983 рр.
Помер в Едмонтоні 4 липня 2011 р., похований на цвинтарі св. Михайла.
«Нищення селянства як основи української нації та нищення письменників і науковців як мозку нації ніколи не виходили з поля мого зору. Я друкував про все це не лише українською, а й англійською, німецькою та польською мовами. Нехай читачі судять, наскільки я виконав узяте на себе зобов’язання, здійснив сподівання мого улюбленого діда на ложі його смерти. Особисто я думаю, що додержав присяги…»