17 листопада 1663 р. гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький підписав з представниками російського уряду Башмаковим і Фроловим Батуринські статті як додаток до основних Переяславських статей 1659 року.
Батуринські статті підтверджували Березневі статті 1654 року, але містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов’язувалась, утримувати коштом місцевого населення російське військо в Україні, упорядкувати козацький реєстр, визначений попередніми договорами, заборонити українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі, вивозити горілку й тютюн у російські міста, аби не порушувати державної монополії.
Так гетьман здав Україну Москві. Настали часи Руїни. Козацька держава зникла з політичної карти світу…
Чому так? Спробуймо проаналізувати хроніку подій.
Козацька республіка або Гетьманщина вийшла на політичну арену Європи за часів Богдана Хмельницького, 14 держав світу визнали її, мали у Чигирині дипломатичні представництва. Та українсько-російський договір 1654 року «вікопомний акт возз’єднання українського народу з братнім російським народом» став початком кінця Гетьманщини, бо згідно з Березневими статтями 1654 року українці переходили під протекцію московського великого князя.
А нам доводили про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією», що «ми – один народ», «укрАінци с русскімі нікада ні ваівалі», а якою мовою спілкуватися – «какая разніца?». Чи справді була така «вічна дрючьба»?
Через два роки, восени 1656-го, Москва поклала край домовленостям: російське керівництво обговорювало з поляками можливості сходження царя на польський престол і проголошення унії двох держав; вона уклала сепаратний мир із польським королем.
Це розв’язало руки гетьману Хмельницькому. Його війна з Річчю Посполитою продовжувалася: 1657 року український корпус під проводом Антона Ждановича увійшов у Варшаву. Хмельницькому удалося організувати українсько-шведсько-трансільванський союз для боротьби проти Польщі, але 6 серпня 1657 року гетьмана не стало. По смерті гетьмана Хмельницького 23–26 серпня в Чигирині відбулася старшинська рада, на якій гетьманом (регентом) до повноліття Юрка Хмельниченка було обрано генерального писаря Івана Виговського.
І хоч Виговський твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, зміцнити її міжнародний авторитет, утримувати приязні стосунки з її сусідами; регентство (двовладдя) знесилювало державність, породило ласих до гетьманської булави, а ті стали в опозицію, яку очолили полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш, який проголосив себе «запорозьким гетьманом». За повної підтримки Москви заколотники розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина, оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони опозиції. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили. Після цього московський уряд відверто втручався в українські справи, надавав противникам гетьмана матеріальну підтримку. У серпні 1658 року на Лівобережжя ввели царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Григорієм Ромодановським. Він проголосив гетьманом Івана Безпалого, якого можна було, «взявши за хохол, за собою водити».
Через чотири роки після прийняття Переяславської угоди 18 вересня 1658 р. у козацькому таборі під Гадячем було підписано договір України з Річчю Посполитою – Гадяцький трактат. Він денонсував російсько-український договір 1654 року, згідно з яким на карті Європи з’явилася нова федеративна держава — польсько-литовсько-українська Річ Посполита. Політичні народи об’єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Україна під назвою Велике князівство Руське мала право на окремий уряд, окрему армію, скарб, монету, діловодство українською мовою, свободу слова. Гадяцький трактат ліквідував унію на території України. В Україні мали заснувати два університети (академії). Московія не змирилася з тим, що Виговський підписав Гадяцький договір з Польщею. У вересні 1658 року московський цар Олексій Михайлович видав грамоту, якою оголошувався початок воєнних дій проти Гетьманщини, і почалося… Армія Григорія Ромодановського з’єдналася з ворогами Івана Виговського — «гетьманом» Іваном Безпалим, осавулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша. Захопили Миргород, Лубни, Пирятин, вирізали прихильників гетьмана, пограбували мирне населення.
21 квітня 1659 року стотисячне царське військо, основу якого становили елітні кінні підрозділи «государєва полка», що комплектувався з високодостойних московських дворян; загони кадомських і касимовських татар під орудою князя Олексія Трубецького (Мстиславського різника) та загони української опозиції Івана Безпалого розпочало облогу та штурм Конотопської фортеці.
Понад 70 днів місто відчайдушно обороняли 4,5 тисяч козаків Ніжинського та Чернігівського полків на чолі з наказним гетьманом Лівобережної України ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким, усі дієздатні городяни.
Мужність оборонців Конотопа дозволила Виговському зібрати вірні козацькі полки в Правобережній Україні, сформувати наймані загони іноземців із Валахії, Молдавії, Польщі, Сербії, Трансильванії (разом близько 60 тисяч) та залучити на допомогу кримського хана Мухаммед-Гірея IV на чолі 40-тисячного війська.
29 червня 1659 через п’ять років після «возз’єднання» сталася найганебніша поразка московської зброї під Конотопом. Як співали кобзарі:
Заробили москалики чого не бажали —
Постріляні й порубані в багнюці конали.
Розгром був повний, «з тої поразки міг утекти хіба той, хто мав крилаті коні», – писав Самійло Величко.
Результати битви мали широкий резонанс у Європі. Звістка про конотопську поразку воєводи Трубецького нагадала росіянам похід Петра Сагайдачного на Москву. Як писав з цього приводу Соловйов, «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль…»
Гетьман Іван Виговський виграв битву, але програв війну. Іван Виговський не зміг повторити походу гетьмана Петра Сагайдачного 1618 року на Москву, бо в Козацькій державі опозиція не припинила боротьбу проти Виговського. Союзники-татари повернулися до Криму, бо на їхні поселення напали загони запорозького отамана Івана Сірка. Усвідомлюючи несприйняття його політичного курсу, Іван Виговський склав булаву та інші клейноди на раді біля Германівки на Київщині (за умови, що новий гетьман не розірве Гадяцького договору і випустить його дружину з Чигирина).
20 вересня в урочищі Маслів Став на річці Росаві відбулася «чорна» рада. Козацькі низи не захотіли слухати прихильників Виговського та навіть вбили деяких з них. Значна частина війська Виговського перейшла тоді на бік Ю. Хмельницького, сам гетьман мусив тікати.
На початку жовтня 1659 року у Жердевій долині біля Трахтемирова козацька рада прийняла рішення добиватися відновлення російсько-українського договору 1654 р. І довелося Україні 27 (17 жовтня) 1659 року підписувати Переяславський договір на підставі якого Гетьманщина перетворювалася в автономну одиницю під владою Московської держави. Договір забороняв під загрозою смертної кари обирати старшину з прихильників Виговського, а самих Виговських новий гетьман мусив видати Москві. Данила Виговського, троюрідного брата, овруцького полковника Василя, двоюрідного брата Юрія та племінника Іллю в кайданах вислали з Києва до Москви, звідти у Тобольськ. Самійла Виговського росіяни повісили.
Гетьманство Брюховецького розпочало епоху “Руїни” в історії України.
17 листопада 1663 р. гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький підписав з представниками російського уряду Башмаковим і Фроловим Батуринські статті як додаток до основних Переяславських статей 1659 року.
Ніколи наші гетьмани не оббивали порогів Москви, восени 1665 року Брюховецький першим із гетьманів поїхав до Москви, аби за її допомогою «власті прибавіть». За вірність цареві Брюховецькому було “пожалувано” боярське звання, старшина отримала шляхетство та маєтки. Брюховецький став першим офіційним зрадником: одружився з дочкою князя Долгорукова й повернувся в Україну.
7 червня 1668 року поблизу Диканьки на Полтавщині натовп прибічників Брюховецького накинувся гетьмана, зірвав з нього одяг і голіруч розтерзав його. Сучасник-літописець писав: «Забит, і правильно».
Залишити відповідь