12 квітня 1968 р. в «Літературній Україні» з’явилася добірка українських поезій Леоніда Кисельова «Перші акорди».
У період «безбережних надій», коли русифікація набула нахабної відвертості, коли вчителі агітували батьків написати заяву з проханням звільнити дитину від вивчення української мови; коли навіть викладачі сільських шкіл соромилися свого українства, Леонід Кисельов перейшов на українську. Син росіянина і єврейки, дитя «хрущівської відлиги», вихований в українофільському середовищі, юний київський поет вразив сучасників. За півроку до фінішу смертельно хворий Леонід заговорив українською — блискучою, дуже чистою. Чому? «Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь»:
Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом
На украинском языке.
И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся чорные бутоны –
Окаменевшие сердца.
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете только песня
На украинском языке.
Цей вірш Леоніда Кисельова прочитала дочка Президента УНР Наталія Лівицька-Холодна і відповіла з США:
Ти, мій сину, моя горда дійсність,
ствердження, і доказ, і любов:
справді – все на світі тільки пісня
в українській, у найкращій з мов.
