Здавна на Запоріжжі існувала монолітність, ніякого квотування: одна мова – українська, одна віра – православна, одна культура.
Неозорі степи, перелоги обживали (осаджували) осадчі. За спогадами старожилів українці знали хазяїнів бордюгів на ймення, а на Великому Лузі козаки знали навіть імена сусідів – ногайських татар. Жодного міста на Запорожжі не існувало, урбанізація була відсутньою.
Монолітність українського населення було порушено поліетнічністю.
Так, 21 грудня 1751 року було видано царський Указ про заселення Півдня Російської імперії сербськими військовими переселенцями (колоністами). З появою Новосербії в регіоні почали пришвидшеними темпами створюватися місця компактного проживання національних меншин: арнаутів, «болгарські» села із македонських мусульман, німців-менонітів, поляків, сербів, чехів.
22 липня 1763 р. Катерина ІІ видала Маніфест «О дозволении всем иностранцам, в Россию въезжающим, поселяться в которых губерниях они пожелают и о дарованных им правах», згідно з яким у Росії, в степовій зоні України іноземці могли селитися “хто де забажає по усіх наших губерніях”. Маніфест стимулював міграцію німців-менонітів до Російської імперії, зокрема на південь України.
За часів Катерини ІІ запорізькі землі було роздано високим сановникам, вони ці території заселили осадчими з Росії:
4 села заснували розкольники-старообрядці;
16 сіл утворили тамбовські сектанти:
7 сіл – духобори,
5 сіл – іконоборці (мордва),
4 села – молокани.
Потьомкін відверто говорив, що для прискорення заселення краю треба “всякого звания бродяг приймати”. Цього ж року з Петербургу повеліли: козаків на війну погнати; зимівники забрати; заселити край «усякой сволочи да поболее», – скомандував Потьомкін.
На 1 січня 1775 на території Запорізького краю в 70 селищах та 1600 зимівниках проживало 72 тисячі осіб.
Протягом перших двадцяти років ХІХ століття на території сучасної Запорізької області було засновано понад 50 колоній. Найбільшими пільгами користувалися німці-меноніти: одержували 60-65 десятин кращої землі на двір, на 30 років звільнялися від будь-яких податків, військової повинності; їм надавали право заводити промисли з припискою до них кріпаків із українських та російських селян. Переселенці на перший план ставили виховання національної свідомості своєї молоді, тому майже кожен населений пункт у німецьких колоніях мав школу, на середину ХІХ століття понад 1,5 тисяч дітей обох статей були школярами. У 1885 році німці-меноніти відкрили для своїх дітей “Маріїнське училище для глухонімих” у селі Блюменорг Гальбштадського округу. Заклад утримувався на кошти братства. Учні одержували не тільки знання з основ наук, а й училися вишиванню, плетінню, прилучалися до сільськогосподарської праці. Дбали німці про підвищену освіту, про кадри для національних шкіл, так у Гальбштадті (нині Молочанськ), Миколайполі, Павлівці, Пришибі, на Хортиці існували центральні училища для надання ґрунтовнішої освіти колоністам. 1866 року за наказом російської адміністрації в школах німецьких колоній було введено обов’язкове вивчення російської мови. Це рішення влади переконало колоністів у намірах влади зросійщити їх і стало причиною виїзду німців до Америки та Канади.
У 1843 році на території нинішньої Запорізької області 2 тисяч єврейських родин утворили 7 колоній. Одразу ж для виховання національної свідомості єврейського населення було створено потужну мережу шкіл (хейдерів) для хлопчиків і дівчат.
Протягом 1861-1863 рр. у межах сучасної Запорізької області болгари із Відина та Македонії утворили 47 колоній із населенням понад 24 тисячі осіб. У всіх великих селищах болгарських колоній також намагалися відкрити школи, але бракувало викладачів, тому у 1875 році в Бердянському повіті було відкрито болгарське Преславське училище, що готувало шкільних учителів, писарів для адміністративних установ.
Вихідці з Бессарабії, Греції, Сербії, Чехії утворили в регіоні компактні поселення і мали можливість офіційно виховувати національну свідомість дітей. Було 4 села арнаутів; три невеликі колонії гагаузів із населенням близько 1 тисячі чоловік; по одному селу утворили албанці та поляки.
Опікуючись національними інтересами переселенців, царський уряд робив усе, щоб не допустити створення єдиного українського національного організму в козацькому регіоні: почалася інтенсивна російськомовна урбанізація. Будувалися форти, майбутні міста, у яких українцям було заборонено селитися. Так, у Олександрівську (Запоріжжя) у старій частині були квартали, заселені різними народностями (бельгійські, єврейські, російські); тільки українців – по той бік Московки (нині Червона вода). У містах не було допущено появи українських шкіл, українська мова не обслуговувала сфери науки й техніки, не функціонувала навіть у побуті міщан, робітників. У час, коли уряд свідомо плекав пітьму серед козацьких нащадків, носіями української мови, традицій, національної свідомості в регіоні залишалися селяни та кобзарі.
На 1 січня 1859 р. у Запорізькому краю селян нараховувалося 95,54 % від загальної кількості населення.
Наприкінці 20-х років ХХ ст. у межах нинішньої Запорізької області діяло 8 національних районів; серед сільрад було 42 німецьких, 32 російських, 31 болгарська, 6 єврейських, 2 грецькі, 1 молдавська, 1 чеська. У національних районах та сільрадах діяла двомовність: справочинство велося або мовою більшості, або українською. Так, у 1929 році у Запорізькому окрузі діяло 42 школи з німецькою мовою навчання, 15 – з єврейською, 13 шкіл із російською. Німецькою мовою велося навчання у Хортицькому педтехнікумі, Ейгенфельдській та Миколаївській сільськогосподарських профшколах, Пришибській ветеринарно-фельдшерській школі. Болгарською мовою здійснювалося навчання у Преславському педтехнікумі, Преславській сільськогосподарській профшколі. Мовами національних меншин на Запоріжжі виходило кілька газет: німецькою – “Die Rote Fane”, “Der Schtern”; на ідіш – “Die Schturmer”.
На 1 січня 1980 – у Запорізькій області проживало 1 млн. 946 000 осіб, населення міст складало 71%. У м. Запоріжжі на 781 000 жителів було аж дві українські школи, у Мелітополі – 161 000, у Бердянську – 122 000.
Залишити відповідь