Петро Смолічев народився 12 січня 1891 року в селі Княжичі на Сумщині. З діда-прадіда були Смолічеви священиками, тому Петро ступив на цю стезю. Закінчив духовну семінарію, потім академію в Петербурзі. А духівником не став: повела його любов до історії в археологічний інститут північної столиці Росії. З ентузіазмом узявся Петро Іванович за роботу викладача, згодом музейного працівника у Чернігові.
У цей час закінчувалася українізація. Окупанти продовжували знищувати свідомих українців, нашу мову, історію, культуру. Зловісний Дніпрогес мав повністю стерти пам’ять про Запорізьку Січ, поховати у баговинні могили січовиків, козацькі церкви. Ентузіасти, які виривали у будівників “світлого майбутнього” фрагменти нашої історії, описували те, що мало затонути, був Петро Смолічев.
У 1927 році Петро Смолічев потрапив до Запоріжжя у склад Експедиції з наукового дослідження території Дніпробуду. Через чотири роки призначили Петра Івановича на посаду завідувача сектором послідовної зміни культур Державного музею Дніпробуду. Містився музей у підвальному приміщенні на розі сучасного Соборного проспекту та вулиці Добролюбова. Мріяв його директор Микола Філянський про приміщення у Будинку громадських організацій (сьогодні у цьому будинку знаходиться міське УВС та казино). Там весь другий поверх займали експонати музею. 
Мав тоді музей співробітників рідкісного інтелекту: Гамченко Сергій, Грінченко Володимир, Добровольський Аркадій, Ернст Федір, Кіранів Тодось, Козар Павло, Магура Сильвестр, Макаренко Микола, Рудинський, але всі вони (крім двох «смотрящих від НКВС») щезли…
За матеріалами досліджень було створено книгу з історії Дніпрогесу. Її редагували Іван Микитенко, убитий у 1937 році, і Микола Попов, розстріляний 10 лютого 1938 року.
Після виступу Йосипа Сталіна проти «колишніх людей» згадали добродії, що Смолічев має духовну освіту, мало того: його рідний брат Іоан – священик нещодавно арештований, а тесть – автокефальний єпископ. От і зник тоді Петро Іванович. Нікого не хвилювало, як велося згорьованій дружині з двома дітьми.
У 1933 р. його сліди були серед спеціалістів на КамГЕСбуді. Правда, перед війною прошелестіла чутка, наче працював дослідник у Середній Азії: у Таджикістані в тресті «Таджикдержбуд»; у Сталінобаді був інженером на будівництві.
У 1937-му році родина нарешті об’єдналась: Петро Смолічев, як працівник Таджицького філіалу Академії Наук СРСР, отримав квартиру в новому будинку. Петро Іванович писав поезії, багато малював, співав разом із дружиною.
Помер Петро Смолічев у 1944 році. І все, морок забуття? Ніхто не має зникати без сліду, а поки людину згадують, вона жива.
