– Так ведь нет нікакой укрАинской мови! Єсть русскоє наречіє, іспорченноє полякамі, – заправляв мізки бабулькам на ринку приблудний москалик. Да ви же все слова у нас украли! Вот ви продайотє смародіну?
– Чому це смародіну? Це порічки! – з гідністю відповіла селянка (тюхтій не зрозумів, що злидні вигнали на ринок сільських вчителів).
– Дійсно, білі, золоті та червоні ягоди, що ростуть по берегах річок, чиє листя не має смраду, не запашне, здавна мають назву – порічки, у поляків «czerwone porzeczki», у білорусів парэчкі чырвоныя, – не утрималася я.
Головне зображення: худ. Федір Толстой. Порічки. 1825 р.
– Гадаєте, чому в українській мові немає виразу «чорна смородина»? 
Вона у нас просто смородина, потріть її листя і відчуєте сильний запах (смрад, сморід). У сиву давнину у нас так було: сильний запах мав назву смрад, сморід; у сербській мові «смердіти» означає лише «пахнути»; а польське woń означає пахощі, аромат, запах, парфуми. Саме листя смородини ми додаємо до страв при солінні, консервуванні. А восени, взимку зрізаємо гілочки, призначені для видалення, ставимо їх у воду. Через кілька днів, коли бруньки набухнуть – з них готуємо духмяну гербату.
І сьогодні у чехів щось неприємне «пахне», якщо дуже-дуже погано пахне, то «смерді», а приємне «вонє», а згадайте слово «благо-воніє», «вонявки» – духи. Так що в перекладі на сучасну мову смородина це «пахучка».
Як бачиш, москалику, в українській мові немає такого «чорна смородина». Є смородина, чиє листя має запах (смрад) і порічки (білі та червоні ягоди, що ростуть по берегах річок). От ти й не склав іспит з мови! От вінта!
