Давним-давно ми з татом блукали Хортицею, зупинилися в балочці, що геть заросла дикою сливою-тереном. 
Фото Петра Олійника. Цвіте терен на Хортиці
– Добридень, Терене, – наче до знайомого привітався татусь. А на моє здивування відповів:
За сивої давнини жив собі козак на ім’я Терен. Синьоокий відчайдух землю боронив, у походи на ворога ходив. Та якось у Криму він зустрів невеличку чорнооку дівчину Аличу, покохав її, посватався.
Батько ж Аличі на відріз відмовився віддати дочку козакові. Зойкнула від присуду дівчина, білі руки заломила, простягла їх до коханого і заклякла на місці. На тендітне деревце перетворилася Алича. Терен не зміг відійти від Аличі, й поливав, і промовляв, кохання своє виливав. А одного ранку на місці, де сидів козак, виросло деревце, яке обхопило вітами кохану, наче злилося з нею навіки. Сплелися, злилися Терен і Алича корінням і гілками – стали навік нерозлучними, З часом закохані дерева обросли діточками, які люди назвали Сливками. Дітки вийшли в люди, ростуть у городах. Віки спливають і сьогодні тільки козаки-характерники знають, що й у царстві тіней б’ється золоте серце козака Терена. Саме зарості дикої сливи вказують на наявність покладів золота у землі.
От чому наші дівчата співають:
«Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає.
Хто в любові не знається, той горя не знає…»
