З давніх давен святою справою козаків було звільнення полонених. У цій справі запорожцям допомагали монахи, яких не чіпали мусульмани. Ченці-розвідники мандрували землями Криму, Туреччини. Вони виявляли місця перебування невільників, їхні прізвища, умови викупу, але не мали змоги щось записати, все трималося в голові. Не замакітритися інформації допомагали колоритні прізвища козаків.
За правилами Січі, новоприбулі залишали свої старі прізвища, входили в козацький світ із прізвиськом, яке б найвдаліше їх характеризувало. Ці жартівливі перлини вітчизняної антропонімії, які допомагали визволяти запорожців із неволі, дивують і сьогодні:
Вирвихвіст,
Глоба – дерево, що росте криво; дитина, народжена з вадами скелета
Головатий,
Голопупенко,
Горбоніс,
Дубогризенко,
Жуйборода,
Завертайло – завертав стать коня,
Загубижінко,
Загубискриню,
Задерихвіст,
Затуливітер,
Короцюпенко,
Лупибатько,
Неварикаша,
Нездійминога,
Неїжборщ,
Некуйголова,
Несвятипаска,
Носань,
Песиголовець,
Підкуймуха,
Рябозад,
Сльота – зачатий у ніч нудного дощу; зануда,
Тягнирядно,
Чорногуз,
Шраменко.
Ет, правдиво сказав про запорозькі прізвиська Микола Гоголь, що «на Русі є такі прізвища, що тільки плюнеш та перехрестишся, коли почуєш».
На жаль, і сьогодні нелюди тримають у полоні українців, а визволення побратимів – свята віковічна традиція.
