20 вересня 1895 р в Умані народилася Віра Нечаївська. Батько Йосип Нечаївський, нащадок Матвія Нечая, наказного полковника Уманського полку в часи Богдана Хмельницького (закінчення -ський додане до прізвища під час польської експансії та перепису населення); судовий управитель, почесний громадянин Умані (збереглася навіть його медаль). Мати Віри – Марія Лепехова, з козацького роду Лепеха. Їхній пращур козацький отаман Лепеха у часи Гайдамаччини був висланий Сибіру, там до суто українського прізвища дописали закінчення –ов. Скільки тепер ми чуємо: Горобцов, Мірошніков, Лепехов!!! Батько Марії (дід Віри) Федір Лепехов був одружений у Сибіру з алтайською жінкою, яка загинула, коли її донька Марія була ще дитиною, от і вирішив Маріїн батько повернутися до Умані. В Україні Марія Лепехова зустріла Йосипа Нечаївського, побралися, народилися донечки Віра й Анастасія (дружина Петра Крамаренка, члена Центральної Ради) та п’ятеро синів.
Дитинство, юність Віри минули в Умані, на вулиці імені козацького полководця Івана Богуна, яка ніколи не була перейменована. З п’ятьма братами та меншою сестрою Віра заснувала самодільний драматичний гурток. Разом вони подорожували, грали у виставах, співали народних пісень. Відомо, що старший голосистий Степан Нечаївський співав у Ватиканському хорі, але підчас Першої світової повернувся додому. Усі брати полягли у боротьбі за Україну: хто у бою, хто в тюрмах і таборах.
Віра здобувала освіту в Уманському комерційному училищі, потім у Київському комерційному інституті. Дівчина була дуже активною: співала у народному хорі, ходила до жіночої спілки в клуб «Родина», писала поезії, брала участь у роботі літературного гуртка, де спілкувалася з Павлом Тичиною. Разом із жіночою спілкою опікувалася доставкою продовольства в Київ, агітувала за українізацію армії, за перехід із РІА до армії УНР. 25 квітня 1917 р. Віру Нечаївську обрали головою Української жіночої спілки, потім постійною делегаткою до Української Центральної Ради.
Саме в цей період Віра познайомилася з Юрієм Вороним (1895-1961), студентом-медиком. Молоді люди покохалися, повінчалися. Вони так беззастережно вірили в майбутню державність України, великими очима задивлялися на лідерів УНР. Без вагань Юрій-Георгій пішов разом із київськими гімназистами захищати Київ від більшовицької навали. Юрій Вороний добровільно пішов у армію УНР, 16 січня 1918 р. брав участь у бою під Крутами, що на чотири дні продовжило дні функціонування УНР, уможливило підписання договору у Бресті. Кияни, депутати Центральної Ради були покинуті напризволяще в місті, захопленому ворожим більшовицьким військом. Віра Ворона-Нечаївська змушена була відходити з міста, пробираючись по замерзлому Дніпру, в лютий мороз, без зброї та провіанту, аби дістатись до чоловікових родичів у село Журавку в Полтавській губернії. На щастя Юрій повернувся живим додому, його дружина Віра зрозуміла, що кожен має рятувати себе і свою родину, що чоловік – її єдиний захист і порятунок.
1921 року Юрій Вороний закінчив Київський медичний інститут, став аспірантом кафедри хірургії. Після закінчення аспірантури його призначили асистентом Харківського медичного інституту. Пані Віра опікувалася донечкою Галею та сином В’ячеславом. Була членом письменницької спілки «Плуг» (з Володимиром Сосюрою, Олександром Копиленком, Андрієм Головком), друкувалася в журналі «Гасло» під псевдонімом Плужанка.
У 1931–1934 роках Юрій працював головним лікарем у Херсоні, директором і професором хірургії Херсонського виробничого медичного інституту, потім — старшим науковим співробітником Всеукраїнського інституту невідкладної хірургії та переливання крові. 3 квітня 1933 р. Юрій Вороний здійснив першу у світі операцію – пересадив нирку живій людині (реципієнту) від загиблого). Віра Ворона-Нечаївська влаштувалася на роботу економістом у Херсонську міськраду.
Та мирне життя для українців не було мирним. Юрія викликали на профілактичні бесіди, розпитували про бій під Крутами. На Віру працівники міськради писали доноси, зрештою її звільнили з роботи. Віра Ворона-Нечаївська виховувала дочку Галю та сина, допомагала чоловікові. Сім’я дбала, щоб хірург міг відпочити, відновити втрачені на роботі сили. Віра влаштовувала музичні вечори, грала на піаніно. Всією родиною плавали на човні лиманами Причорномор’я. Закінчувалася «українізація» зачисткою України від української еліти. Розпочалася розправа зі свідомими українцями, процес СВУ. Юрію Вороному доводилося переїздити з одного міста до іншого під приводом наукових відряджень, аби заплутати сліди та відвернути увагу чекістів од своєї родини. У 1936–1941 рр він завідував кафедрою хірургії Харківського стоматологічного інституту.
Німецько-радянська війна застала родину Вороних у Харкові. Юрія Юрійовича фашисти взяли в полон, бо він прихистив поранених бійців, був депортований за кордон. Віру Йосипівну та дочку німці схопили. Коли їх вели на станцію, щоб відправити поїздом до Німеччини, Віра з Галею втекли.
Після війни родина зібралася докупи. Юрій Вороний натрапив на заборону займатися викладанням хірургії у Харкові, тому переїхав у Житомир, де протягом 1944–1950 рр працював лікарем-урологом міської й обласної лікарень. З 1950 року оселилися у Києві, Вороний керував відділенням експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології та патології, у 1953–1960 рр відділенням Київського інституту гематології та переливання крові. У 1953 р очолив Київський науково-дослідний інститут переливання крові та невідкладної хірургії. У садовому кооперативі на Осокорках Вороні посадили яблуневий сад, горіхи, бузок, жасмин, квіти. Коли не стало Юрія Юрійовича, Віра віддала себе вихованню онуки, вигадувала для Маринки казки. Нині Марина Ворона-Косенко, філолог, перекладач з італійської та французької мов.
