– Знову какось буде!? – мітингує Хомівна. – Коли ж у нас буде український міністр освіти, а не міністриня від освіти в Україні? Питаю Івасика, що їм сьогодні у школі говорили про «Кобзаря»? Ніц!!! Передивилася все Інтернеті про знаменну дату, і що знайшла? 180 років тому, 27 січня 1860 р. у м. С. Петербург вийшов друком повний «Кобзар» Тараса Шевченка.
Подаються його короткі реквізити: Коштом Платона Семеренка. С. Петербург: Друкарня П. А. Куліша, 1860. – 245 с.
Третє (останнє) прижиттєве видання. Наклад 6050 примірників.
На початку книги — портрет Тараса Шевченка, виконаний художником Михайлом Микешиним. До збірки увійшли: присвята Марку Вовчкові та 17 окремих поетичних творів.
От скажи мені: чи можна викладати так сухо? Згадай, що ти розповідала учням про це видання?
– Лишенько моє, баба згадала, як дівувала… Я просила дітей подумати, чи справді цар такий добрий, що після заборони Шевченку писати й малювати дозволив друк «Кобзаря»? Звідки у Тараса Григоровича після заслання з’явилися гроші на видання? Як збірник 1860-го року поєднав імена Шевченка та Сковороди?
– Виявилося, що після армійської каторги у грудні 1858 року Шевченко звернувся до голови петербурзького цензурного комітету І. Делянова: «Нуждаясь в пропитании, прошу ваше превосходительство дозволить мне новое издание моих сочинений, напечатанных в царствование почившего государя Николая І, под заглавием «Кобзарь». На жаль, жандармське управління вважало неможливим видання книги, доки не буде відмінено «височайшу» заборону на друк творів Шевченка, накладену покійним царем у 1847 році. Коли тодішній міністр освіти Російської імперії – українець Євграф Ковалевський дізнався про перепони шеф-жандарма Василя Долгорукова, головного цензора Спиридона Палеузова, цензора від міністерства внутрішніх справ Олександра Тройницького, котрі вважали вірші Шевченка ворожими й шкідливими для злиття Малоросії з Великоросією, він таки здобув над ними перемогу.
Євграф Петрович – козацький нащадок з діда-прадіда. Засновник роду – генеральний осавул Іван Ковалевський брав участь у битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом, Берестечком. Помічник і радник Богдана Хмельницького був опікуном сина Богдана Хмельницького – Юрія.
Після знищення Гетьманщини Ковалевські не виїхали з України, вирішили так: «Будуємо українську Україну, якщо не можемо незалежну!». Серед таких будівників була Варвара Ковалевська, дружина Назара Каразіна, котра в родовому маєтку Кручик створила з кращих представників слобожанської інтелігенції унікальне просвітянське середовище, матеріально його підтримувала. Після смерті чоловіка Варвара вийшла заміж за свого далекого родича Андрія Ковалевського, народила йому сина Петра. У родовому маєтку в Пан-Іванівці мала велику бібліотеку, створила осередок освіти. В будинку була особиста кімнатка Григорія Сковороди, де зберігалися речі твори великого філософа. Григорій Савич був учителем дітей поміщиці – Василя Каразіна, Петра Ковалевського та її племінника – Петра Івановича Ковалевського. Місяцями Сковорода жив у цьому домі, тут він і знайшов вічний спочинок. Після смерті вчителя його учні втілили його мрію — заснували перший на підросійській Україні університет, що носить ім’я Василя Каразіна.
Петро Іванович Ковалевський надавав значну матеріальну підтримку університету, разом з іншим своїм родичем — Григорієм Квіткою-Основ’яненком — він 1812 року заснував у Харкові Інститут шляхетних дівчат. Сини Петра Івановича Ковалевського – гідні продовжувачі дій учня Сковороди. Найстарший, Євграф (1790 -1867), по навчанні у Харківському колегіумі за наполяганням закінчив із золотою медаллю Гірничий інститут у Санкт-Петербурзі. Він склав першу стратиграфічну схему і зробив перший опис геологічної будови та корисних копалин Донбасу, першим обґрунтував і подав прогноз про наявність покладів камінної солі в районі Бахмута (нині м. Артемівськ). До речі, він автор назви «Донецький басейн» від чого згодом було утворено скорочення «Донбас».
Наступні майже тридцять років життя Є.П.Ковалевського пов’язані з Сибіром — як томського губернатора. Почесний член Академії наук, з 1858 р. – міністр народної освіти, який опікувався відкриттям народних і недільних шкіл. Міністр освіти імперії мав списки українських студентів у Петербурзі й опікувався ними.
Міністр брав участь у розробці практично всіх реформ, укладав «План всеобщаго обученія» (втілений у життя його онуком) й отримав особисту монаршу нагороду, якої було удостоєно лише двадцять осіб у всій імперії — золоту медаль з написом «Благодарю». Від запропонованого царем графського титулу міністр категорично відмовився: така відзнака «ничего не прибавит к той фамилии, которую с честью носили мои предки».
Отак син учня Григорія Сковороди дав можливість українцям імперії читати «Кобзаря». А ви закидаєте «царський міністр»… Так, царський міністр, який відмовився від графської корони, президент Імператорського Вільного економічного товариства, який займався етнографією. Так, на похороні Євграфа Ковалевського був присутній сам імператор Олександр ІІ.
А подивіться на сучасних міністрів; з чим вони ввійдуть в історію України?
Дозвіл отримано. Тарас мчиться до видавця – свого друга Панька Куліша, просить позичити кошти. Друзі-друзями, але Панько не тільки скупенький, він знає, що Шевченко свої борги всім прощає, тому відмовляє.
Під час третьої подорожі в Україну наприкінці червня 1859-го Шевченко відвідав Платона Симиренка в Городищі, на Черкащині. Український цукрозаводчик та меценат на умовах анонімності позичив поетові 1100 карбованців на видання другого «Кобзаря» й погодився, щоби борг було повернуто примірниками книжки.
У друкарні П.Куліша, де друкувався «Кобзар» 1860 р. з цензурними купюрами, було надруковано кілька примірників без пропусків («вклейки»). 15 (3) січня 1860 р. Шевченко в листі до Платона Симиренка дякував за позичені гроші на видання «Кобзаря», писав, що 15 або 20 січня книга вийде з друку і що «нецензурный экземпляр вам доставит брат Варфоломей».
Пізніше Платон Симиренко дуже зобижався, що Шевченко накликав гнів урядовців на його голову опублікуванням імені та позацензурним виданням.
От тобі, сусідонько, пара слів про «Кобзар» 1860-го…
