8 вересня 1898 р. в Любомлі на Волині народилася Наталія Ужвій. Козацький рід уславив дід-характерник, який зелом зцілював недуги. Її батьки — Михайло Максимович Ужвій (1870 р. н.) і Олена Павлівна Космина (1871 р. н.) гречкосії. У пошуках роботи батьки переїхали до селища Брудне, біля Варшави, де тато працював залізничником. Старша Наталя (Ангелятко, у якому нуртували бісики) опікувалася вісьмома меншими. Училася в школі, за порадою батьків здобувала освіту в училищі залізничників, потім у міському (дворянському) училищі та на курсах кравчинь. Про дитинство Ужвій писала: «Треба було вчитися якогось ремесла… Мене віддали до кравчині… я вмію шити, вишивати. Це лиш потім стало в нагоді. Проте я мріяла вчителювати. Готувалася до іспитів сама. Вдень — у майстерні, а ночами при свічці перечитувала десятки книжок. Іспиту екстерном дуже боялася. Проте витримала його і в 16 років стала сільською вчителькою». І от уже юнка в селі Милятин: трикласна школа і дівчинка-вчителька в усіх 3-х класах одночасно викладала всі предмети: географію, арифметику, рідну мову… Мала аристократичний почерк. Згодом була школа в селі Вілія, в Золотоноші – чотири роки викладання. У Золотоноші вона перше побачила театр, закохалася в нього. Почала виступи в аматорському драмгурті (перша роль у п’єсі Г. Запольської «Мораль пані Дульської»), за шість років зіграла 65 ролей… Так уже склалося, що завідувач міського відділу наросвіти Іван Мойса (ми його знаємо як Івана Ле) часто бував на виставах аматорського театру. Він дав Наталії офіційне «направлення» до «інструкторсько-режисерських курсів» у Київ. Тиждень добиралася у теплушках, але ніяких курсів у Києві не було. Оскільки Ужвій потрапила до столиці, то було б не розумно не завітати до театру. Пішла до Першого українського театру ім. Т. Шевченка (нині театр рос. драми). Там Наталя Ужвій зустріла актрису Ірину Стешенко (онуку Михайла Старицького), познайомилися. Згодом Орися Стешенко познайомила Наталку з Іваном Мар’яненком. Прямо у фойє відбулася співбесіда-конкурс. Холодно, театр не опалювався, всі сиділи у пальтах, валянках, а Наталя у сукні читала вірші, монологи… – і була зарахована актрисою другого складу Першого театру УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Одночасно вона навчалася в Драматичній студії при Першому державному драматичному театрі УРСР ім. Тараса Шевченка в Києві (1922-1925 рр.). Познайомилася з комісаром колективу — Олександром Довженком, із завлітом — Павлом Тичиною, який визнав «радісний талант» Наталії. «Цей перший професійний театр був для мене школою, де я вчилась у майстрів. Літом 1922 року ми жили і готували репертуар у Святошиному, там було багато зруйнованих дач. Три стіни і дах був — нари і сіно, подушки возили с собою — все наше майно завжди було при нас. Мабуть, немає місця чи містечка, де б ми не побували… У Києві це була наче відпустка, я жила на вул. Столипінській (тепер вул. Б. Хмельницького), будинок у дворі. Кімната була хороша. На підвіконні — жаровня з вугіллям, я варила собі чечевицю. Хазяйці за кімнату я мила підлогу або щось шила…»
Шевченківці були прописані в Києві, але жили «на колесах». Їхні вистави відбувалися в Лохвиці, Пирятині, Кременчуці, Лубнах… Група акторів, серед них і Наталія Ужвій, затримались в Одесі, щоб заснувати Державний театр української драми (нині театр Василька). «До відкриття ми готували виставу «Полум’ярі», яку модерно поставив Борис Глаголін, — пише Н. Ужвій. — Мені випала головна роль, і я, щоб вразити глядача, придбала в комісійному для своєї героїні хутро з лисиці, японський халат з драконами і величезну брошку зі штучними самоцвітами. Дуже хотілося сподобатися публіці. Прем’єра пройшла з великим успіхом. На ній був присутній сам автор — нарком освіти Російської Федерації Анатолій Луначарський… Це був буквально шалений сезон, що не вистава, то «бум», і який! Мені сказали одесити: «Вам ми даємо паспорт, ви такі да — артистка». Як мені вистачило сили, головне глузду, не здуріти?!» У 1925—1926 роках працювала в Одеській «Держдрамі», була її примадонною. Її запросили на кіностудію, зіграла першу роль Галі Домбровської у фільмі «ПКП» (Пілсудський купив Петлюру).
Уже забулося, що в Золотоноші Наталя вперше вийшла заміж, у 1922 розлучилася. Море, Одеса, дивовижне кохання – ці слова нерозривні для багатьох. А Наталі повезло: 1926-го в Одесі вона зустріла двох закоханих чоловіків.
Перший – красуня та чудовисько – вродлива, струнка, з великими бірюзовими очима і м’якою співучою вимовою акторка Наталя Ужвій і невисокий, негарний, панфутурист, редактор на Одеській кінофабриці Михайль Семенко. «Це людина малого зросту і під час зустрічі з ним перше, що кидається в очі, — це величезна шевелюра волосся, покрученого, як у негра. Коли ви довго приглядаєтеся до нього, помічаєте пару косих очей китайця…» — такий словесний портрет Семенка залишився у містифікаційній справі про труп у журналі «Нова генерація». Обоє мали невдалий шлюбний досвід, але повірили в шаленство кохання.
А другий – ніжний, відданий, молодший на одинадцять років Євген Пономаренко. Вони зустрілися в драмтеатрі, коли Євген прийшов до своєї сестри – балерини Люди Пономаренко. Та куди там Жекові до Сема!
У 1926 р. «Березіль», який перебрався з Києва до Харкова і став головним театром країни, запросив Ужвій. Першою роботою актриси стала служниця у виставі «Златопуз» Кроммелінка. З 1926 до 1934 рр. працювала під керівництвом режисера Леся Курбаса, далі в Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка. Актриса пізніше згадувала: «Для нас, акторів «Березоля», спектаклі Курбаса були важкою, але доброю школою. Нас підкоряла велика ерудиція цього високоталановитого митця…». Наталя Ужвій подружилася з Валентиною Чистяковою, листувалася з нею. Це був зоряний час актриси: Наталія Ужвій стала столичною примадонною, створила понад 30 яскравих образів у виставах класичної та сучасної драматургії; десять років поряд із Антоновичем, Бучмою, Мар’яненком, Крушельницьким, Сердюком. «Не забути мені харківські 20-ті роки: гуртожиток на Жатківському провулку, у дворі двоповерховий будинок, де існувала коридорна система, напевно колись тут був поганенький готель. Весь цей будинок заселяли молоді письменники, художники і ми — актори театру «Березіль». Проти кожної кімнати якісь ящики-тара, так-сяк пристосовані для примуса. Скільки було цікавих зустрічей в цьому непоказному будинку! Це була пора деструкцій. Усі були сповнені щирого бажання і запалу творити нове революційне мистецтво. Неодноразово ми бували свідками дуже гострих дискусій між Анатолієм Петрицьким і Лесем Курбасом, Олександром Довженком та іншими письменниками, поетами… Через кілька років майже всі мешканці гуртожитку одержали квартири у новому письменницькому будинку «Слово»», – згадувала Ужвій.
У 1926 році у Харкові Ужвій і Семенко одружилися, наступного року в них народився блакитноокий Михась (1927-1951). Наталя Ужвій з малим Михасем Семенком на руках була моделлю для образу Катерини під час роботи скульптора Матвія Манізера над пам’ятником Тарасові Шевченку в Харкові.
Восени 1930 року Ужвій серйозно перехворіла, і Семенко повіз її відпочивати на курорт. Із Сухумі актриса прислала батькам фото, де вони разом знялися: «Навмисне вам не писала, щоб разом послати цю карточку, щоб ви знали, що все минуло і я вже цілком здорова. Зараз уже два тижні, як я з Семом живемо на Кавказі, гріємося на сонці, набираюся крови, бо я її загубила багато. Почуваю себе прекрасно — Сем дуже про мене піклується, любить. І я щаслива, що живу, тільки скучаю за Михасем». За все треба платити, а плата була страшною: після профілактичних бесід у конторі Наталя потерпала за долю сина, боялася арешту, 5 жовтня 1933 року вона здобула тавро «зрадниці», бо прочитала лист, підписаний 54-ма акторами трупи, у якому Курбаса звинувачували у фашизмі. Леся Курбаса було відсторонено від керівництва театром, що перейшло в руки Мар’яна Крушельницького. Тепер Ужвій обходила курбасівців, а, якщо опинялася поряд, обурювалася, чому вони на волі.
У 1936 р. Гнат Петрович Юра запросив Ужвій до себе і 50 років вона служила у Київському Державному Академічному Українському Драматичному Театрі ім. І. Франка. Її дебютом на франківській сцені стала роль королеви Єлизавети у виставі «Дон Карлос» за Шіллером. 1936-го Ужвій стала провідною актрисою славетного театру. Наталя і Сем розлучилися 1936 року. Того ж року до колективу франківців прийшов Євген Пономаренко. Кохання головних героїв у виставі «Дон Карлос» за Шіллером переросло у взаємне сильне почуття. «Наталечко, Ракушечко,» – не вгавав Євген. Вони одружилися, Пономаренко не побоявся усиновити Михася, сина Семенка, прожили разом майже 50 років.
Семенка арештували наступного року в київському готелі «Континенталь», у номері в нього була Наталя Ужвій. 23 жовтня 1937 року його розстріляли.
Єдиний син, як дві краплі води схожий на батька, Михась Семенко став сином «ворога народу»; вже тоді малий проявляв поетичний дар, писав вірші.
28 березня 1940 року Гнат Юра здійснив постановку п’єси «Украдене щастя» І.Франка на франківській сцені. Вперше, бо постановка п’єси вважалася «несценічною». «Украдене щастя» на довгі роки стало візитною виставою для театру. Грало блискуче тріо: Амвросій Бучма, Наталія Ужвій і Віктор Добровольський. «Украденим щастям» відкрив гастролі Театр ім. І. Франка в червні 1941 року в Москві, потім цю виставу показували в евакуації в Ташкенті; а коли визволили Київ, то саме з неї почалося післявоєнне життя колективу. У репертуарі Ужвій близько 213 ролей у театрі. Наталія Ужвій активно знімалася. «Украдене щастя», «Кармелюк», «Тарас Шевченко», «Пора жовтого листя», «Земля», «Прометей»… Усього 26 стрічок.
У червні 1941 р. Наталя на канікули відправила Михася до баби у с. Стрійці на Західну Україну. Чотири роки вона шукала сина, не знала нічого. Вона знайшла сина майже під кінець війни, але щастя було недовгим. Михась Семенко, «ворог народу», талановитий поет, навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. 20-літнім син захворів на менінгіт, страждав на страшний головний біль. 13 грудня 1951 року в лікарні помер студент п’ятого курсу.
А за три дні Наталя грала «Без вини винуваті» свій біль відтворила в образі Кручиніної; сина грав її чоловік.
У 86 років актриса стала лауреатом премії Шевченка.
Доля відміряла їй 88. 22 липня 1986 року спека та рак забрали життя Наталії Михайлівни. Євген Порфирович пережив дружину на вісім років: упорядкував архів, помер теж від раку, заповів поховати його біля коханої на Байковому цвинтарі.
Залишити відповідь