Перші концтабори, як засоби ізоляції цивільного населення, виникли не в Європі: табори – в’язниці створили англійці для африканських жінок і дітей у Південній Африці в 1889.
У 1914—1920 рр. після початку Першої світової у Канаді було влаштовано 24 концентраційні табори для «ворожих агентів». Через ці табори пройшло близько 115 тис. українців, які емігрували з території Австро-Угорщини. Кілька років тому канадський уряд вибачився перед українцями та надав українській громаді в Канаді значну суму компенсації.
Європейські концтабори мали іншу мету:
1. Ламати ворогів режиму фізично й морально.
2. Знищувати через працю (нім. Vernichtung durch Arbei).
Так, 4 вересня 1914-го року в Австрії був заснований перший у Європі концтабір Талергоф у долині біля підніжжя Альп, біля м Грац для українців. “Українська Голгофа”, де загинули тисячі осіб – жителів Галичини та Буковини, русинів.
Зазнав цієї Голгофи і чудовий автор історичних творів Осип Назарук. На початку Першої світової війни опинився серед тих сотень галичан, які зазнали репресій з боку австрійської влади за надуману «співпрацю з державами Антанти». Наприкінці серпня 1914 р. його заарештували і запроторили до концентраційного табору «Талергоф», де не було бараків, люди лежали на землі без даху над головою в дощ і морози.За три роки існування табору його пройшло понад 20 тисяч осіб, за перші півтора роки загинуло близько 3 тисячі в’язнів, 3800 осіб було страчено за перші півроку 1915 р.
Сьогодні колишній Талергоф знаходиться на території аеропорту Грац-Талергоф.
Згодом було відкрито концтабір для русофілів – Терезин.
Перші радянські концентраційні табори були створені за наказом Троцького у травні 1918 року, коли передбачалося роззброювання чехословацького корпусу. 23 липня 1918 року Петроградський комітет РКП(б), затвердивши рішення щодо червоного терору, ухвалив взяття заручників із числа інтелігенції з обов’язковим розстрілом кожного десятого (пропозиція Леніна) й «облаштування трудових (концентраційних) таборів». 15 квітня 1919 р. опубліковано декрет ЦВК «Про табори примусових робіт», про створення мінімум одного табору на 300 чоловік при кожному губернському місті. До кінця 1919 року існував уже 21 табір. Один із них у моєму Запоріжжі. У ньому утримували понад півтори тисячі польських військових бранців, взятих у полон після розгрому Польщі. Науковці кажуть: порядки, побут, та умови утримання в’язнів були дуже схожі на нацистські табори. Наприклад, за сім місяців утримання ув’язненим дозволили помитися лише двічі, була заборона святкувати католицьке Різдво.
Єдиним засобом привернути увагу світових ЗМІ до української проблеми під Польщею були атентати (голосні вбивства) та відкриті суди. Наприклад, суд мовчальників, коли підсудним заборонили послуговуватися українською. 15 червня 1934 р. на знак протесту проти масових репресій проти українців Галичини й Волині, проти політики «пацифікації» тодішнього польського режиму член ОУН Григорій Мацейко убив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.
Це так налякало Пілсудського, що через день польське керівництво розпорядилося створити новий табір, де супротивників режиму мали утримувати по три місяці (з можливістю продовження цього терміну) без жодного суду, лише за адміністративним рішенням поліції чи місцевої влади. От як стало можливим уникнути відкритого суду. 
Концтабір «Береза Картузька» було створено за наказом президента Польщі Ігнаци Мосцицького у приміщеннях колишнього католицького монастиря в теперішньому містечку Береза (Білорусь). До табору в Березі-Картузькій потрапляли ті, кого влада бажала покарати без суду: комуністи, неплатники податків, просто кримінальники. Але з понад 7 тисяч людей, які пройшли покарання цим табором до вересня 1939 року, більше половини були члени українських організацій, свідомі українці: Бандера Степан, Бульба-Боровець Тарас (про нього Улас Самчук написав роман «Чого не гоїть огонь»), Олександр Гаврилюк, Кравців Богдан, Федак Володимир, Шухевич Роман.
У березні 1939 р., коли Карпатська Русь увійшла до складу Угорщини, сорок бійців-українців, членів «Карпатської Січі» передали польській владі, бо вони були громадянами Польщі. Їх розмістили в Березі Картузькій.
У Березі-Картузькій диктатура генерала Пілсудського використала «місце ізоляції», табори у такому вигляді, які застосувала Німеччина. Табір мав такий вигляд. По периметру п’ять рядів колючого дроту, за ними широкий рів із водою, далі — дротяна огорожа з високою напругою. На кутах – семиметрові вежі з кулеметними гніздами. 250—300 в’язнів стерегли близько 200-т поліцаїв з вівчарками. Камери з цементною підлогою постійно поливали водою, щоб в’язні не могли сидіти. Їх же спеціально «набивали» у невеликі приміщення: в одній камері могло бути до сорока ув’язнених. Харчування було таке, аби не вмерти з голоду. На добу давали 400 грам тухлого липкого хліба, на сніданок — півлітра рідкої кави, а на обід та на вечерю — по три чверті літра рідкого супу.
Метою табору було не знищувати людей, а ламати їх, фізично й морально. Важка фізична праця, нерідко беззмістовна, була лише одним із методів знущання «нам не потрібна ваша робота, нам потрібні ваші страждання». Так, творець УПА Тарас Боровець (Бульба), як пишуть, заробив за час перебування в Березі-Картузькій епілепсію через те, що йому там довелося пережити. Коли закінчувався тримісячний термін адміністративного заслання в Березі Картузькій, в’язню пропонували написати «покаянну» розписку. Якщо він це робив, його відпускали на волю, але під нагляд поліції. Якщо ж він відмовлявся, то отримував чергові три місяці табору. І так могло тривати невизначений час. Табір існував до вересня 1939-го, коли після нападу спочатку Гітлера, а потім Сталіна Польська держава перестала існувати. Бандера та інші в’язні покинули це місце і повернулись до визвольної боротьби. За німецької окупації в концтаборі Береза-Картузька розстріляно разом із родиною українського медика та громадського діяча Волині Петра Рощинського, лікаря з Радехівщини Петра Сайкевича.
