18 травня 1928 р. за часів українізації у Харкові політбюро ЦК КП(б)У обговорило стан трудових шкіл національних меншин в Українській СРР. Із доповіддю виступив народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник. Констатувалося, що у 1926/1927 навчальному році в республіці діяли:
1297 шкіл для обслуговування російського населення як нацменшості (234 703 учні);
497 – з німецькою мовою (30 005 учнів),
392 школи з єврейською мовою викладання (61 222 учні),
279 – з польською мовою (18 673 учні),
44 – з болгарською мовою (5 624 учні).
Охоплення навчанням дітей віком 8-14 років у росіян становило 59,9%, євреїв – 81,6%, німців – 80,7%, болгар – 47,5%, греків – 67%, поляків – 66,5%.
За часів народного комісара освіти — М. Скрипника (1927—1933), головного промоутера «українізації», відсоток учнів в українських школах УСРР зріс з 78 до 88,5. Українізація шкіл повільніше здійснювалась у містах (43,8 % проти 81,9 % по селах. 1925—1926 рр.), у професійних школах (51,9 %, тоді ж) і вишах (48,9 %), ніж у нижчих.
Створено було понад 300 українських шкіл для україномовних меншин у республіках СРСР; на Кубані існували українські технікуми.
А через рік після припинення українізації 18 травня 1934 р. у радянських політехнічних інститутах запроваджено викладання таких дисциплін, як історія СРСР і географія СРСР. Навіть майбутні викладачі української мови не вивчали Історії України.
Уже за часів Брежнєва за весь курс середньої школи 36 годин було виділено на вивчення Історії не України, а УРСР. «Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців» О. Довженко, «Щоденник».
