– Сидиш? Твориш? – конкурують із виттям сирени Хомівна.
– Сидю, творю!
– Ага, читала, що про нас із тобою пишуть?
– А, ти про пані «три краплі інтелігентності»? Там, де закидається, що я не пишу, а сюсюкаю? Де ж там про тебе?
– А осюсьочки: «ви пишете для дебілів. Чи не пора писати для нормальних людей?»
– Я й написала їй, нормальній людині: «Прощавайте!»
– Слава Богу! Ти не дуже той… Бачу, риєш щось про бойчукістів.
– Та рию, бо 13 липня червоні розстріляли Михайла Бойчука та чотирьох його учнів. Цього ж дня помер 25-річний живописець-монументаліст Тимофій (Тимко) Бойчук, брат і учень Михайла Бойчука.
– Шість смертей бойчукістів за один день! Це ж чорний день української культури. Слухай, а ти можеш мені пояснити (звісно, як дебілу!) чому Сталін так ненавидів Бойчука і геть знищив його школу, всі їхні твори?
-А хто такий Сталін?
– Хто? Двор-тер’єр, «золото» з-під невідомого молота, батько його й понині невідомий.
– А тепер згадай, чиїми нащадками були бойчукісти?
– Аристократи. Софія Бодуен де Куртене – відомий у Європі її монархічний рід, нащадок Анни Ярославни, королеви Франції; нащадок короля Балдуїна. Князівна Марія Трубецька, родичка Максима Рильського. Іван Липківський – син митрополита Василя Липківського. Польська аристократка Софія Сегно, чернігівський дворянин Микола Касперович. Марія Котляревська.
– Добре, згадай про їхню освіту! Сталін – недоук, його ж вигнали з семінарії. У бойчукістів – найвища! Париж, Відень, Краків, Мюнхен, Петербург – найповажніші європейські академії мистецтв! Ага, так от чому Сталін ненавидів бойчукістів: заздрив їхньому корінню та освіті, бо ненавидів усіх розумних.
– Порівняй професії!
– Сталін – громадський діяч? Не розумію цього визначення, що це за професія така? Чим заробляв? Експропріатор, тобто грабіжник, який з часом став професійним убивцею, – мудрують сусідка. Бойчукісти – художники, графіки, професори.
– Згадай ще. Хто складав їм протекцію?
– Хто «кришував», був дахом? Відомий у світі мільйонер, власник копалень, колекціонер граф Андрей Шептицький, він же шанований митрополит. Про групу неовізантистів писав Гійом Аполлінер, друг Михайла Бойчука.
– Що таке неовізантизм? Нео – новий, а далі?
– Бачиш, перші храми Русі розписували майстри з Візантії, передавали українцям свої традиції. Михайло Бойчук знайшов точку опори у візантійській традиції, мистецтві Київської Русі та українському народному живописі. Отже, знані та шановані світом митці.
– Де вперше зазнали слави бойчукісти?
– У Парижі? – непевно протягли Хомівна.
– Так, 1910–го в паризькому Салоні незалежних було виставлено 18 робіт Михайла Бойчука, Софії Сегно та Миколи Касперовича, підписаних як об’єднання «Rénovation Byzantine» («Візантійське оновлення»). Досить довго бойчукістам удавалося мирно співіснувати з соцреалістичним мистецтвом. Бойчук їздив вести курси в Інституті пролетарського образотворчого мистецтва в Ленінграді. Вони багато працювали, створили розписи Луцьких казарм у Києві (1919), пізніше фрески в київському Кооперативному інституті, в санаторії під Одесою, у фойє Червонозаводського театру в Харкові. Михайло Бойчук працював реставратором у Софійському соборі, Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, Чернігівському Єлецькому Свято-Успенському монастирі; був професором української Академії мистецтв. Правда, дуже швидко більшовики оговталися начепили академії тавро «Академія Центральної Ради», а з 1924 р перетворили на Київський художній інститут, залучили нових викладачів з усього Радянського Союзу. У листопаді 1926 — травні 1927 Михайло Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром здійснили творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. У 1927 році бойчукісти в повному складі увійшли до Асоціації революційного мистецтва в Україні. У цей час в Україні розгорнулася ідеологічна кампанія проти «хвильовизму», його «геть від Москви!». А концепція неовізантійців, відродження українського мистецтва, його європейська орієнтація насторожили більшовицьких вождів, запахла хвильовізмом.
– Ясно. Згадала! Славу бойчукістам принесли виставки у Венеції!
– Правильно! У 1928 р. на бієнале було виставлено 17 полотен одинадцяти українців, з яких п’ять бойчукістів: брати Михайло та Тимко Бойчуки, Кирило Гвоздик, Кость Єлева, Василь Седляр; у 1930 році – 15 робіт. Ще з Парижу Михайло Бойчук мав доброго знайомого серед партійних діячів Москви Я.Тугендхольда, зумів його переконати, що виставковий зал Венеції побудований коштом українця Богдана Ханенка, найбільша кількість робіт представлена українцями, тому логічно надати Україні окрему залу. І от небувале зухвальство! У 1928 і 1930 рр Україна мала окрему секцію в Радянському павільйоні. Жодна інша національна республіка СРСР не мала такого представництва. У 1930 році на бієнале запросили Івана Падалку та Василя Седляра. При чому Падалка, як автор найкращих робіт, поїхав до США. У 1932 р. знову Іван Падалка. Його картини експонувалися та успішно продавалися на виставках у Голландії, Данії, Італії, Німеччині, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Франції, Японії.
Тріумф? А за все треба платити. У 1931 році політику українізації було різко згорнуто, радянська тематика стала домінувати в усіх сферах художньої продукції. 1932 року вийшла закрита постанова партії про знищення всіх неформальних об’єднань художників. Мав бути єдиний центр і єдиний творчий метод – соціалістичний реалізм. Цією постановою Україні заборонено самостійно брати участь у Венеційських бієнале.
25 листопада 1936 р. Михайла Бойчука заарештували, бо він був у минулому офіцером австрійської армії, значить керував націонал-фашистською організацією, членами якої були його соратники. Вони їздили за кордон, тому їх звинуватили у шпигунстві та приналежності до «націоналістичної фашистської терористичної організації», що ставила за мету «відторгнення України від Совєцького Союзу й утворення української націонал-фашистської держави».
13 липня 1937 року Михайла Бойчука, Івана Падалку, Василя Седляра, Івана Липківського та Івана Орла-Орленка розстріляли.
Твори розстріляних художників, згідно з рішенням Комісії культосвітнього відділу ЦК КП(б)У, підлягали знищенню. Вирок було виконано якнайстаранніше. Як писав мистецтвознавець Дмитро Горбачов: «Український авангард збили в польоті зенітки сталінського терору».
– І чому я нічого не знала про роль Бієнале в розстрілі школи бойчукістів?
Залишити відповідь