Пiдстрижений «пiд горщик» модернiзований запорожець, генiальний графiк i стиліст Іван Падалка – найкращий учень Михайла Бойчука, в 1920-х його ім’я було внесено до сотні найкращих художників Європи ХХ століття…
Іван Падалка народився 15 листопада 1894 р., у с. Жорнокльови Золотоніського повіту в козацькій сім’ї селянина. Тато та дід були вихідцями з козаків Гельмязівської сотні Переяславського полку. Батько був письменним і любив читати, особливо історичні книги. Хоч і вісім дітей батьки мали (двох синів і шістьох дочок), але про освіту їхню дбали. Ще дошколям Іванко навчився грамоти, безперестану малював і ліпив з глини.
Здобував освіту Іван у церковно-парафіяльній і дворічній міністерській школах, знав, що стане художником. А оскільки світ не без добрих людей, знайшовся місцевий дворянин, який подбав про стипендію для талановитого хлопчини. Так Іван Падалка опинився у Миргородській художньо-промисловій керамічній школі ім. М. Гоголя у Опанаса Сластіона. Протягом навчання Іванові твори не раз експонувалися на шкільних виставках, його ставили за приклад іншим учням. У школі він познайомився з Марією Пасько, яка згодом стала художницею, його дружиною. Але Падалка дозволив собі читати дозволену цензурою, але українську газету «Рада» і 1912 р. був виключений з училища за поширення української преси. Із Миргорода Падалка переїхав у Полтаву, завдяки О Сластьону влаштувався працювати у майстернях при Полтавському етнографічному музеї: виготовляв копії українських килимів для ткацької майстерні колекціонера і мецената Богдана Ханенка. Платили непогано, тож, заробивши грошей, восени 1913 р. вступив до Київського художнього училища. Упродовж чотирьох років Падалка був учнем Івана Cелезньова. Почав займатися графікою, захопився оформленням дитячих книжок. У школі Іван потоваришував із Оксаною Павленко, вона була на курс молодшою і хлопець допомагав їй.
У 1917 р. Іван Падалка закінчив навчання та вступив до Української державної академії мистецтв, у майстерню Михайла Бойчука. Став одним з улюблених учнів Майстра. У 1918 р. разом із сестрою Уляною перехворів на тиф. Киян шокував цей красень: високий, з довгим золотим волоссям, за вухами – квітки сон-трави. На сандалях – такі ж квітки. Щоб не сидіти на шиї батьків, кожного літа їздив до Полтави, був у губернському земстві конструктором-малювальником українських меблiв. Разом з М. Бойчуком брав участь у розписах Луцьких казарм у Києві (1919), де створив композицію повернення селянської родини з косовиці.
У 1920 році відбувся перший випуск вихованців Бойчукової майстерні. Серед них були Василь Седляр, Оксана Павленко, Іван Падалка, Сергій Колос, Марія Трубецька, Кость Єлева, Тиміш Бойчук.
У 1922 році Іван Іванович одружився з художницею Марією Пасько, родом із Миргорода. У тому ж році народився син Євген. У жовтні 1922 р. І.Падалка в числі першого та єдиного випуску УАХ отримав диплом художника і був направлений у Миргородський, а потім — Межигірський керамічний технікум. Марія Яківна в цей час проживала у батьків Івана Івановича в селі Жорнокльови.
Іван Іванович – чудовий оратор, став професором у Харківському (1925—1934 рр.) та Київському (1934—1936 рр.) художніх інститутах. Коли на диспутах у Харківському художньому інституті він брав слово, із залу кричали: «Падалку не обмежувати регламентом, нехай говорить! Його слухати — одне задоволення!» Іван Падалка був любителем гострого слова, народного фольклору, все життя колекціонував книжки. Нарешті у Харкові спромоглися на кооперативне житло на п’ятому поверсі у будинку «Слово», сім’я об’єдналася. Щастя поселилося в затишній квартирі, наповненій картинами та книжками. У Марії був безмірно добрий чоловік, який особливо любив дітей і якого любили люди. 
У листопаді 1926 — травні 1927 Михайло Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром здійснили творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. У 1927 році бойчукісти в повному складі увійшли до Асоціації революційного мистецтва в Україні. Іван Падалка невпинно працював. Cтворив картини «Збирають баклажани», «Молочниці», «Cіножать», «У колгоспному саду», «Фотограф на селі», «Шахтарі», портрети М. Коцюбинського, П. Панча, Г. Cковороди; гравюри і графічні цикли «Атака червоної кінноти», «Вантажник», «Дніпрельстан» «Криворіжжя», «Несуть товариша», «Полільниця», «Яблучко».
Падалка разом з іншими бойчукістами брав участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові. Його твори експонувалися на численних виставках у світі. С. І. Білокінь дослідив географію експозицій.
Травень-жовтень 1928 року – Кельн (Міжнародна виставка).
1929 рік – Вінтертур (Швейцарія), Амстердам (квітень-червень).
1930 рік. Березень-квітень – Стокгольм, Осло, Данциг (виставка графіки, рисунку, плакату й книжок). Червень – Венеція, Цюріх, Берн (XVII Міжнародна виставка мистецтва). Липень – Берлін. Жовтень-листопад – Відень. Жовтень – Лондон, Кембридж, Оксфорд, Манчестер, Ліверпуль.
У 1930 році до Венеції на бієнале запросили Івана Падалку та Василя Седляра. При чому Падалка, як автор найкращих робіт, поїхав до США. Газета “Комунiст” за 19 травня 1930 року писала: “Нещодавно вiдбулася в Стокгольмi велика виставка радянського мистецтва. З українського вiддiлу майже всi експонати розпродано, в тiм числi графiчнi твори Касiяна, Падалки, Довгаля, Налепинської-Бойчук та iнших.”
1931 рік. Лютий-квітень – Цюріх, Берн, Женева, Базель. Лютий-березень – Прага. Травень-серпень – Париж (Міжнародна виставка 1 “Мистецтво книги”).
1932 рік. Травень – Японія (виставка сучасного мистецтва). Червень – Венеція (XVIII Міжнародна виставка мистецтва). Червень-серпень – Цюріх.
А з 1934 по 1936 рік він професор живопису в Київському художньому інституті, але пiсля переведення на роботу до Києва Падалка не одержав помешкання i його сім’я тимчасово залишилася жити в Харковi. Йому обiцяють дати квартиру, i вiн мрiє про час, коли сім’я буде разом. Але не судилося… 29 вересня 1936 р. художник Іван Падалка зник. Як виявилося, його викрала група НКВС. Був конфіскований і знищений його особистий архів, унікальна бібліотека. Художника кинули у підвали Жовтневого палацу, головної катівні енкаведистів у Києві. До 10 жовтня він мужньо тримався на допитах, заперечував усі надумані звинувачення. Потім шантаж долями дружини та сина зламав. Розчавлений морально і фізично, підписував не читаючи все, що підносили йому слідчі. Не думав про майбутнє, впевнений у тому, що життя скінчилось. Марія з Харкова приїхала на побачення до чоловіка. «Його перші слова були: «Як Женя?» (синок, якому тринадцятий минуло). Я відповіла і зразу ж оголосили: «Побачення закінчилось!» Іван уже на ходу сказав: «Це останнє наше прощання з тобою, Марієчко, навіки останнє!» «Ні! Ні! — закричала я. — Це непорозуміння, розберуться і ми знову будемо разом!», – згадувала Марія.
13 липня 1937 р. І.І.Падалку як «учасника націонал-фашистської терористичної організації, що ставила за мету відторгнення України від СРСР та реставрацію капіталізму» «засудили» до розстрілу. Тіла жертв більшовицького «правосуддя» з палацу вивозили вночі критими автівками у Биківнянський ліс, що під Києвом.
Через кілька днів після розстрілу чоловіка Марія Пасько була заарештована за шпигунство та недонесення на чоловіка». Коли її виводили, підійшов Женя і шепнув на вухо: «Мамо, я боюся!» Її забрали до сибірських концтаборів, а дитина залишилася напризволяще одна в кімнаті. 14-річного сина Євгена органи НКВС відправили в дитячий будинок до м. Куйбишева. Більше ніколи мати не чула про сина.
Спочатку знаходилась в Харківській тюрмі, потім була вислана на Колиму, де й перебувала 21 рік. У таборі працювали щоденно без вихідних. За рік давали два вихідних. Після реабілітації повернулась в Україну, марно шукаючи сина. Померла Марія Пасько в м. Кременчук у 1991 році.
Залишити відповідь