25 вересня 1896 р. у с. Липовець на Київщині народився Іван Михайлович Орел Орленко. Сільська дитина, на долю якої випала перша світова, потім війна за державність України. Був Іван хорунжим у технічних військах Дієвої Армії УНР, помічником начальника розвідки при комендатурі в Києві.
18 липня 1923 р. у Свято-Покровській церкві при Генштабі Армії УНР сотник був поручителем «по молодій» 18-річної громадянки Марії Генріхівни Танської, власниці маєтку «Соснова» (Проскурівський повіт), яка вінчалася з 24-річним поручником Борисом Єфремовим.
У 1923 році Орел-Орленко виїхав із Польщі до Ельзасу, потім до Франції. Паризька екзильна преса писала, що «там перейшов на службу совєтів. Аґент розвідки совєтів», тому й змусив уряд Франції українця покинути країну в 1927.
Мусив переїхати до УСРР, де Іван Орел-Орленко учився у професора Михайла Бойчука. Був першим директором Харківського дому архітектора у 1934-1936 рр.
У листопаді 1936 Іван Михайлович був заарештований у справі “бойчукістів”. 13 липня 1937 року на закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві Орла-Орленка було засуджено до розстрілу за «належність до націонал-фашистської організації, яка планувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) i радянського уряду». Того ж дня 40-річного художника розстріляли у підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, Іваном Падалкою, Іваном Липківським та Василем Седляром.
Ворог знищив усі твори майстра: зафарбували, виламали зі стін, спалили, пошматували; фрески спочатку ретельно забілили, потім «были счищены карборундом», облиті кислотою. Станом на 2017 рік всі роботи Івана Орел-Орленка вважаються втраченими.
