Митрополит Андрей Шептицький колись говорив, що вчився на діях таких родів як Ржевуські. Три покоління Жевуських (прадід, дід i батько Вацлава Ржевуського) зробили неімовірну кар’єру: посідали становище коронних гетьманів Речі Посполитої.
15 грудня 1785 р. у Львові народився граф Венцеслав (вінчаний славою) (Вацлав, Венжик) Жевуський («Емір Золота Борода»), тезка свого діда, син останнього коронного гетьмана Северина Жевуського. Володіння Жевуських простягалися на Волині й Поділлі, включаючи місто Старокостянтинiв, 10 містечок, 116 сіл i 30 тисяч душ. Мати Вацлава – Констанція з Любомирських.
Змалку дитину загартовували, пізніше граф у мороз виходив оголеним на вулицю і наказував поливати себе водою; бездоганно їздив на конях, чудово володів зброєю.
Коли малому було 4 роки, у Франції спалахнула революція. Там разом із королевою була страчена рідна тітка Вацлава, сестра матері графиня Розалія Ходкевич, дружина князя Олександра Люборацького. Шестирічна дочка Розалії – Олександра Любомирська знаходилася у столиці Франції. Знайти, звільнити двоюрідну сестру – справа честі Ржевуського.
У 1793 р. Катерина ІІ позбавила маєтків Северина Ржевуського (на її думку – потенційного бунтівника). Старий граф сказав: «Речі Посполитої більше не існує. Ми повинні вірно служити іншим монархам!», – зрікся батьківщини та з 8-літнім сином Венциславом (Вацлавом) переїхав до Відня. Там у розкішному палаці Вацлав зростав у товаристві німців і французів, не знаючи ні польської, ні російської; вивчав грецьку, італійську, німецьку, французьку; спілкувався українською. Підлітком Вацлав під впливом дядька Яна Потоцького, відомого археолога і дослідника, письменника-романтика, автора роману «Рукопис, знайдений у Сарагосі», який бував у Єгипті, Тунісі й Марокко, зацікавився Сходом. Вивчив східні мови, став вправним вершником, визнаним спеціалістом у виведенні арабський коней.
У Відні Вацлав закінчив військову школу, досконало оволодів зброєю. Та не про військову кар’єру мріяв Вацлав: у Париж його кликала справа родинної честі.
Двадцятирічний Вацлав знайшов Олександру-Розалію, звільнив її, вивіз і одружився з нею. Як тоді було заведено, шлюб був вигідною угодою двох родин. Вацлав отримав від батька Підгірці з відреставрованим замком, Саврань на Брацлавщині (Балтського повіту, тепер Одеська область), а також село Кузьмин на Красилiвщинi, де мешкала молода пара. На своє утримання молоді отримали річну пенсію в сто тисяч польських злотих. Знайшлося молодим двоє діточок: Леон (1808) і Калікста (1810), але шлюб без кохання дуже скоро розпався і кожен жив самотою. Ні дружиною, ні дітьми граф не опікувався. Розалія мала палац у Варшаві, була статс-дамою при дворі, на лівому плечі – портрет імператриці з брильянтами.
У 1809 р. ротмістр Ржевуський був змушений брати участь у битві під Асперном проти Наполеона, хоч і симпатизував йому. У 1811 р. помер батько Вацлава, син одержав немалу спадщину: кілька десятків містечок, тисячі сіл на Волині й Поділлі, 30 тисяч кріпаків і пішов у відставку. Якийсь час граф жив у Кремінці, потім йому все обридло і він гасав на конях полями свого Кузмина. Не раз він бував у Славуті, гостював у власника найкращого кінного заводу України князя Сангушка. Ймовірно, що Ржевуський був знайомим із Іваном Котляревським, який теж частенько гостював у Сангушка, працював у його бібліотеці. Вацлав Ржевуський був прекрасним художником, автором збірників тонкої поезії «Мелодії арабські», «Мелодії грецькі», добрим знавцем музики, чудово грав на фортепіано, писав музику. Коли італійська співачка номер один Анджеліка Каталані прибула до Кремінця, для неї не було партнера. Ревуха співав італійською разом із нею на сцені. Славетна співачка мала гідного партнера і галантного кавалера.
Кілька гучних любовних пригод, ґерці, блискучі перемоги на перегонах принесли Ржевуському славу героя-коханця та фехтувальника. Не було коня, якого б він не приборкав; не було жінки, яка б встояла перед його чарами. Інколи Вацлав мав кількох коханок одночасно, але ніхто з них не скаржився.
Високий, широкоплечий, худий і жилавий Вацлав Ржевуський у галантно-вишуканому одязі нагадував атлета з тугою за екзотикою.
З України Ржевуський переїхав до Відня, де мав найкращу стайню із найкращими арабськими скакунами. Захоплення арабськими кіньми привело до того, що граф удосконалив арабську мову, вивчив арабсько-турецьку археологію та філософію. На підставі арабських джерел і зібраних фактів зробив низку цінних наукових розвідок і став членом кількох Академій наук. Студіюючи книги про Арабію, випускаючи фаховий журнал з археології Сходу, плекав мрію про подорож до Передньої Азії. Зрештою, 1817 р. Ржевуський заставив свої маєтки, дістав замовлення на арабських коней від Олександра І, Вюртемберзької королеви Катерини і з купою грошей подався до Царгорода. Графа супроводжував лікар, секретар, ветеринар, загін козаків. Ржевуський добре знав мову, коней, коран і його приписи; старався бути подібним до арабів. Три роки мандрівник перебував на Сході, подейкували, що прийняв мусульманство, став еміром та шейхом, мав гарем. Страшенно ризикуючи, пілігрим відвідав Мекку. Арабів вражали знання графа, його щедрість та багатство. Одного разу судно з Вацлавом попало у шторм. Коли люди відчули наближення кінця, Ржевуський звернувся до стихії з наказом ущухнути. У своєму щоденнику граф нотував: «Я вважав, що коли судно затоне, то з ним згинуть і всі свідки мого безглуздого вчинку, але в разі вони врятуються, то слава про мою чародійну силу пошириться серед бедуїнів». Дійсно, слави не бракувало. Плем’я Феданів дало еміру Ржевуському ім’я Тадж-ель-ФаҐера – «Вінчаний славою», тобто прямий переклад його імені Венцеслав. В. Ржевуський видав щоденник своїх подорожей на Схід французькою мовою із авторськими ілюстраціями, який був перевиданий у Парижі в 2003 р. (Impressions D’Orient Et D’Arabie: Un Cavalier Polonais Chez Les Bedouins, 1817–1819) (Враження Сходу і Аравії: Польський вершник серед бедуїнів). Рукопис містив близько 400 авторських ілюстрацій В. Ржевуського, виконаних аквареллю, у 1927 р. був куплений для Національної бібліотеки у Варшаві. У Відні граф видавав журнал «Fundgruben des Orients».
І все-таки серцем був не араб, а справжній козак. Після повернення в Україну граф Вацлав Ржевуський звався Козаком Ревухою або Золотою Бородою, жив на Поділлі у маєтку Саврань. Любив Ржевуський носити східний одяг, меблі, килими, шовки – усе нагадувало Схід. Для привезених арабських коней побудував величні стайні. Великий дивак наказав засипати десятки гектарів українського чорнозему піском, і Саврань перетворилася на пустелю. Сам емір не спав у маєтку, для нього розбивали намет. У Кремінці граф познайомився з Тимком Падурою та переконав поета оселитися у нього. У Саврані великий дивак створив музичний гурток, до якого увійшли поети Тимко Падура й Ян Комарницький, композитор і торбаніст Григорій Відорт. 1825 року друзі відкрили в Саврані школу кобзарів-лірників, яку очолив Тимко Падура. До неї вони запрошували не тільки учнів, а й досвічених виконавців народних пісень. Ржевуський організував народний хор. Тимко Падура складав пісні-вірші, Відорт клав їх на ноти. Розмовляли друзі тільки українською мовою. Граф на конвертах писав: «Туткі в Савраню немає графів Ржевуських. Є тут отаман Ревуха, Золота борода, а по-арабськи Тадж-ель-ФаҐер.» Не співав козак італійських арій, брав бандуру і виводив рідних пісень. А пізнє кохання до сільської дівчини надихнуло на поему “Оксана”. Жінка його мрії загинула на очах коханого на дикому огирі.
У Саврані було створено пісню «За Сибіром сонце сходить». Було так. Комарницький і Падура від`їхали. Сумний граф блукав осиротілим палацом, він підсів до фортепіано, почав перебирати клавіші. Раптом в око йому впав конверт, там друзі лишили прощальний дарунок. Ржевуський прочитав вірш про Кармелюка, яким він так захоплювався. Слова самі просилися на музику – і граф заспівав. Так народилася українська народна пісня «За Сибіром сонце сходить».
Вацлав Ржевуський не тільки захоплювався боротьбою Устима Кармелюка, він став активним учасником антимосковського повстання. З часом друзі включилися у польський революційний рух. Тимко Падура, намагаючись підняти українських селян до повстання, убрався бандуристом і від села до села ходив Україною. Відвідуючи усі козацькі січі, 1828 року побував на Хортиці, співав свої пісні «Січовик,» «Гей, соколи». А добродії скаржилися на всі боки. Нарешті від імператора Миколи І прийшов указ, що наказував Ревусі зголити бороду. Це вразило українця. Він підкорився, поголився, змінив бурнус на селянську свитку.
14 травня 1831 року під Дашовим загони графа Ржевуського було розбито російськими військами генерала Ротта. Кажуть, Вацлав Ржевуський загинув, але тіла його не знайшли. Кінь Ревухи примчав до Саврані сам.
Адам Міцкевич написав на честь Ржевуського вірш «Фарис». Народ склав «Пісню про Ревуху». Левко Ревуцький гармонізував пісню про свого дивного пращура.
Залишити відповідь