Ніби й недавно. Травень 1989-го. Київ вирував, сперечався, обклеювався листівками – і свято вірив у незалежність, вірив політикам. Дитинно, наївно вірив! Я й тоді не жирувала, але книгу купити, чи до Києва у театр з’їздити – зрідка дозволяла.
Приїхала в театр Франка на виставу «Гетьман Дорошенко» Людмили Черняхівської-Старицької. Петра Дорошенка грав красень Лесь Задніпровський.
Біля театру стояв натовп «наших» глядачів зі згорнутими прапорами. Це були рухівці на чолі з В’ячеславом Максимовичем, які не пропустили жодного спектаклю.
Від початку дійства наростало очікування. Нарешті – кульмінація: Самойлович взяв Чигирин. Московські стрільці зв’язують гетьманові руки, а козаки-прапороносці йдуть, схиляють знамена перед гетьманом. І от уже в залі театру глядачі розгорнули музейні та зручної роботи знамена, йдуть… У руках Василя Червонія майорів жовто-синій прапор. Усі прапори віддали честь «Сонцю руїни», гетьманові, який ішов у московський полон.
Люди плакали і вірили, свято вірили політикові.
Сплив час – і сьогодні політик став еталоном високохудожньої, майстерно поданої брехні.
