(9) 21 березня 1862 р. у звичайній сільській хаті на козацькому хуторі у Пріорці (Київ) народився Микола Пимоненко. Батько Миколки був іконописцем, тому хлопцеві не часто доводилося відповідати на недолуге питання дорослих: «А ким ти хочеш бути?» Просто поряд теж жили родини художників, які брали своїх малих на роботу, передавали творчі таємниці продовжувачеві сімейної професії. Батько Пимоненка – Корнелій Данилович – хазяїн іконописної майстерні, був різьбярем по дереву, розписував сільські храми Київщини, але не вмів вигідно продавати свою працю, тому жили дуже скромно.
А Миколка був ловким хлопчиком, тільки надто сором’язливим. З 12-ти років ходили з батьком селами, малювали святих на замовлення, поновлювали іконостаси, не відмовлялися пофарбувати маківку дзвіниці. Син допомагав татові розтирати фарби, ґрунтувати дошки, почав навіть робити пейзажні та портретні замальовки. Але найбільше любив бігати босоніж по коліно у теплій оксамитовій пилюці, бовтатися у калабанях після дощу.
Взимку батько знаходив роботу у іконописців при Києво-Печерській лаврі. Треба віддати належне татусеві: він зрозумів, що син талановитіший за нього і віддав хлопця до іконописної школи. Крім того батько показав Миколі Мурашку роботи малого, той відмітив незвичайний талант 14-річного Миколи, пильне око, вправну руку. Він знав, що батько Пимоненка не потягне плату за навчання у київській Рисувальній школі, тому переконав мецената своєї школи мультимільйонера Миколу Терещенка взяти Миколу Пимоненка в учні безкоштовно. Як кажуть «уродись та вдайся»: уродився Микола Пимоненко талановитим художником і вдалося йому 1876 р. потрапити до пречудових вчителів Йосипа-Казимира Будкевича та Харитона Платонова.
На другий рік навчання кращий учень школи Пимоненко був зарахований до штату школи репетитором. Влітку 1881 р. у Києві у Миколи Мурашка гостював Ілля Рєпін, завітав до рисувальної школи. Рєпін звернув увагу на роботи Пимоненка, погуляв своїм олівцем у альбомі хлопця. Три роки у школі талановитих підлітків дали можливість Миколі отримати державний диплом і звання вчителя малювання початкових класів.
Ілля Юхимович рекомендував Миколу для вступу до Петербурзької академії мистецтв. Екзаменаційні картини Пимоненка прийняла академія мистецтв (1882). Батько в напуття сказав Миколі: «Бачиш, як Бог тобі допомагає — і талант дав, і найпотрібніших людей послав, щоб таланту дати хід. Тепер, значить, чекай випробувань».
Вчився вільний слухач Пимоненко у майстерні Володимира Донатовича Орловського. З академічними завданнями справлявся легко — за один рік пройшов клас гіпсів, гіпсових фігур і у січні 1883 р. був переведений до наступного класу. Йому добре вдавалися малюнки, етюди з натури, ескізи композицій, про що свідчили високі оцінки та медалі (дві малі срібні і одна велика срібна). Про талановитого киянина заговорив Петербург, але матеріальна скрута, висока плата за навчання… 1884-го Пимоненко захворів на туберкульоз, мало не помер і лікарі порадили виїхати на південь. Микола кинув академію, повернувся до Києва, влаштувався старшим викладачем у школі Мурашка (1884-1900), викладав у Київському художньому училищі, де учнями Пимоненка були Г. Дяченко, С. Костенко, Ф. Красицький, О. Мурашко.
Згодом «учительський любимчик» Миколи Мурашка став любимчиком і зятем Володимира Орловського. А було так. Миколчин петербурзький викладач — професор живопису Володимир Орловський, син поміщика Київської губернії, дуже любив Київ. І, не порозумівшись із передвижниками, Орловський (затятий антипередвижник) під приводом того ж туберкульозу оселився в рідному Києві — на щастя своїх студентів-художників, вихідців із сільської Пріорки – Пимоненка та Світославського. Вони стали друзями Орловського, користувалися його бібліотекою та порадами, фактично продовжили навчання у професора вдома. Втім, була й інша, не менш важлива причина частих відвідин. Талановиті юнаки закохалися в юну пасербицю свого вчителя, Сашу Орловську.
Світославський посватався – і отримав облизня — Саша відповіла, що кохає іншого, Миколу Пимоненка. У 1883 р. М. Пимоненко одружився з Олександрою Орловською. На весіллі енергійна, рішуча, гостроязика дочка В.Орловського жартома уклала угоду про те, що коли їй (Олександрі Володимирівні) сподобається якась із чоловікових картин, то твір стане її власністю. Угоду, сміючись, скріпив підписом Микола Мурашко.
Пройшов час і дружина забажала картину «Страсний четвер». 
Послала її на виставку і художник, який не вірив у свої таланти, дізнався, що картину придбала знаменита Мюнхенська галерея «Нова пінакотека». Пимоненка прийняли у дійсні члени Мюнхенського товариства художників.
Його картину “Гопак” після репрезентації на Паризькому салоні придбав Луврський музей.
Почалось двадцятилітнє щасливе сімейне життя.
Всі роки сім’я Пимоненків прожила в одній садибі з Володимиром Орловським. Поселилися молоді у невеликому флігелі поруч із двоповерховим будинком Орловського на вулиці Гоголівській, 28. Невеличка садиба із зовсім мініатюрним садом стала справжнім епіцентром розвитку українського мистецтва. У затишній майстерні народжувалися знамениті картини митця, за 27 років Микола Корнилович створив літопис українського села. Там народжувалися, підростали їхні діти — доньки Раїса та Ольга, син Микола.
А були ще й канікули, село Малютинка біля Боярки під Києвом. Колись малий Миколки допомагав батькові оформляти місцеву церкву, сюди повернувся підлікуватися цілющим повітрям після холодного Петербурга. У селі він милувався природою і багато працював упродовж 1888-1911 рр. Художник узяв в оренду хату, прибудував до неї велику світлу майстерню і разом із родиною проводив все літо. Сільське життя підказувало теми, колоритні мешканці ставали прообразами багатьох полотен. У новій майстерні, під скляним дахом одна за одною народжувалися веселі, ледь іронічні картини.
Ілля Рєпін і Володимир Орловський дозволили Пимоненкові надсилати полотна на виставки до Академії як екзаменаційні роботи. 
У 1891 р. за картини «Весілля в Київській губернії» та «Ранок Христова Воскресіння» М. К. Пимоненко отримав звання дипломованого живописця.
М. Пимоненко брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського, образи на фронтоні, за що у 1 січня 1897 р. отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня.
1899 р. за сприяння Іллі Рєпіна став членом Товариства пересувних виставок.
З 1900 року до кінця життя викладав графіку в Київському політехнічному інституті, мав чин статського радника, що у війську відповідав генеральському званню.
Найбільше глядачів на виставці збирала картина «Гопак».
Українка у танці символізувала нескореність України. Невдовзі Пимоненко одержав офіційне запрошення прибути в Париж для вручення йому найвищої нагороди – Великої золотої медалі. Тоді ж Лувр придбав це полотно. Навесні 1908 року Казимир Малевич побачив картини Миколи Пимоненка на міжнародній виставці в Парижі. І одразу автор “Чорного квадрата” вирішив:
— Все, їду до Києва. Познайомлюся з Пимоненком. Це диво! Стільки мольбертів, на кожному — життя України.
8 квітня (26 березня) 1912 р. у Києві помер 50-річний Микола Пимоненко. Похований на Лук’янівському кладовищі. Тесть не зміг пережити смерті зятя. Їх поховали поряд.
Залишити відповідь