2 квітня 1151 р. народився Ігор Святославич — князь Новгород-Сіверський і чернігівський, середній син чернігівського князя Святослава Ольговича, з роду Ольговичів (онук Олега Святославича, нащадка Ярослава Мудрого), правнук половецького хана Оссолука, по-матері – онук хана Аепи, герой «Слова про Ігорів похід».
Чи не найбільш співзвучний твір нашому сьогоденню “Слово о полку Ігоревім”. І роздрай у країні, і плачі Ярославни… Що ми знаємо про героїв поеми?
15-річний князь Ігор прибув до Галича, побачив 13-річну Єфросинію Ярославівну (дочка князя Ярослава Осмомисла та Ольги Довгорукової). І засяли очі Ігоря, посватався він до Фросинки. “Нехай переможе кохання!” – сказав батько молодої. Весілля відгуляли в Галичі, оселилися молоді в Путивлі. Знайшлося їм п’ятеро синів і дочка.
Улюбленим видом спорту князя було полювання на ворогів. 18-річним князь Сіверський Ігор Святославович разом з іншими 11 князями взяв участь у поході Андрія Боголюбського на Київ. 1174 р. розбив орди половецьких ханів Кончака і Коб’яка під Переяславом.
У 1180 р.– брав участь у поході проти князя смоленського Давида Ростиславича (вже разом із половцями). Зазнав поразки від князя київського Рюрика Ростиславича. 1183 р. здійснив вдалий похід проти половців.
34-річним князь Ігор здійснив невдалий похід на половців. Встановити дату Ігоревого походу допоміг автор «Слова о полку Ігоревім», який описав сонячне затемнення, що мало бути сприйняте як поганий знак. 23 квітня 1185-го р. Ігор, його молодший брат Буй-Тур Всеволод із Курська, разом із батьком був 12-річний Володимир Путивльський – старший із п’яти синів Ігоря, 18-річний племінник Святослав Олегович Рильський вирушили здобувати перемогу і славу. 10 травня 1185р. Ігореві полки розгромили кипчацьке кочовище. Наступного ранку почалася битва Ігоревого війська з передовим загоном кипчаків. Кочівники налетіли, обсипали русичів стрілами та стрімко повернули назад. Воїни Ігоря кинулись їх переслідувати, опинилися в пастці: за пагорбами на них чекало основне половецьке військо.
Битва на ріці Каялі тривала три доби. Руські полки були розбиті ордами половецьких ханів Гзи і Кончака.
Князь Ігор, не покинув на поталу ворогові своїх піхотинців, опинився у полоні. «Якщо ми побіжимо і спасемося самі, а чорних людей кинемо, то буде нам гріх від Бога…» – передає автор «Слова…» князеву думку.
І причитала тоді Єфросинія – Ярославна у Путивлі-граді на валу. 
Допоки Ярославна тужила у Путивлі, Ігор у хана Кочака бенкетував, їздив на полювання, розважався з наложницями, а далі «втік з полону». «Втеча» завершилася шлюбом Ігоревого сина Володимира, майбутнього князя Галицького, з дочкою хана Кончака Свободою, небогою грузинської цариці, дружини Давида Будівничого, названою в «Слові» красною дівою. Він перебував у полоні, поки не народився син, а якби дочка з’явилася, його б не відпустили. Молодята повернулися на Русь зі Степу у 1188 році вже з первістком. Шість років пробув князь Ігор у полоні. 1191 р. дивом втік з половецького полону і здійснив два походи проти кипчаків разом з князями Святославом Київським та Ярославом Чернігівським.
1198 р. – «сів на столі» Чернігівському.
1201 р.– князь Ігор помер і був похований у чернігівському Спасо-Преображенському соборі.
29 грудня 1202 р. упокоївся 51-річний князь новгород-сіверський (з 1178) і князь чернігівський (з 1198) Ігор Святославич, похований у Чернігові.
У 1206 році, невдовзі після смерті Романа Мстиславича, галицькі бояри запросили Володимира Ігоровича з братами княжити в галицько-волинських землях. Спроби зміцнити свою владу шляхом репресій скінчилися для синів Ігоря Святославовича трагічно. У вересні 1211 року Роман, Святослав і Ростислав – брати Ігоревичі, внуки Ярослава Осьмомисла, були схоплені й прилюдно повішені в Галичі боярами. «Факт в історії давньої Руси нечуваний!.. бояре перед тим ще й «били» сих князів,» – писав Михайло Грушевський. Володимир Ігорович утік із Галича у вересні 1211 року.
Вдові Ігоря, матері князів Єфросинії Ярославівні в цей час було 55 років. Дорога їй була одна – монастир.
У 1938 році у СРСР бучно святкували 750 років «Слова про Ігорів похід». Під цим приводом вивезли фрески Михайлівського собору до Третьяковки та «забули» повернути.
