Генієм масштабу да Вінчі був Олександр Довженко. Красень із сумним обличчям пророка, позбавлений посмішки та щастя Олександр Петрович. Звідки той сум?
Гадаю, з дитинства. З часу, коли він порівнював обличчя батька й Святого Миколая, коли заслухався розповідями діда про козаків, про скіфів, про те, як наші пращури смертельно образили царя Дарія. Пам’ятаєте, з історії про скіфів момент, коли скіфи вишикувалися напроти війська Дарія. Ось-ось мав розпочатися ґерць – і раптом – заєць, звичайний вульгарний куцохвіст! Наші пращури-мисливці кинулися за ним. Перси обурилися, обізвали скіфів боягузами. «У нас немає міст, немає виробленої землі. Ми не боїмося спустошення, але є у нас батьківські могили. Знайдіть їх, і Ви дізнаєтеся, станемо ми битися за них чи ні»
У Запоріжжі Довженко побачив, як нащадки скіфів-козаків не боронили, а нищили могили предків. Усвідомив це з 1931 року, коли режисером приїхав на зйомки кінофільму «Іван». Знімальна група зупинилася на вул. Раднаркомівській (нині 40 років рад. України) та алеї Ентузіастів (нині пр. Металургів), але Довженко їздив ночувати до свого доброго знайомого інженера, який жив у власній хаті на Вознесенівці біля Московки. Там Олександр Петрович дійсно відпочивав, бо позбувався стеження.
Разом із Миколою Філянським Довженко приходив до молодіжної групи поетів «Струм». Це було у приміщенні заводоуправління біля нинішнього танку. Блукав Олександр Петрович старим Запоріжжям-Олександрівськом і дивувався: не знаходив натяку на козацтво, жодної споруди в українському стилі. Чому їх не було? Українцям не дозволяли селитися в місті, а усі цегляні будинки неодмінно проектувалися чужинцями й затверджувалися в Петербурзі. Точно так було і в соціалістичному Запоріжжі: жодного архітектора-українця, а проекти й понині у Харкові.
Довженко з болем фільмував, як на його очах умирала козацька Україна. 
Від Миколи Філянського (директора музею Дніпробуду) він дізнавався, що буде знищено, що удалося описати, дослідити. Довженко бачив, як українці за вказівкою Кремля потопили царські скіфські могили, упокорили ревучі пороги, затопили козацькі цвинтарі, церкви Великого Лугу (а в насмішку українцям кинули шмат землі й обізвали його «Великий Луг»). Пізніше Олександр Петрович дізнався, що усі, хто працював у Запоріжжі в музеї Дніпробуду, хто описував знищене Дніпрогесом (крім двох смотрящих), були знищені.
Побачив Україну в огні війни. Не зміг простити Бажанові, що той не вивіз батьків із Києва (сам Довженко був тоді в Середній Азії), що його іконообразний татко під час війни ходив просити милостиню й замерз «на посту».
І останньою краплею загибелі нації було Каховське море, коли О.Довженко знімав «Поему про море», як укоськані запорожці пустили під болота-водосховища Великий Луг, січові зимівники, козацькі могили, козацькі церкви… https://www.youtube.com/watch?v=ubmdO-ScAxM
А хто ми, а що ми без їхніх могил?
Ставище безводне, пташище безкриле…
Залишити відповідь