Абрикос

Щойно була на вулиці – ніжно пінно квітнуть абрикоси, бджоли над ними кружляють. Оскільки жодного рідного самостійного слова на А у нас немає, значить – запозичене. Звідки? Батьківщина абрикосів – Вірменія, тому ботанічна назва абрикосового дерева – Armeniaca vulgaris (вірменське яблуко). Плоди цього дерева уперше потрапили до Риму з Вірменії, за що Пліній називав абрикоси «вірменською сливою». Прикметник vulgaris, «звичайний» утворений від лат. Vulgus – від «народ, простолюд». Звісно, людина завжди скорочує слова, тому римляни замість сполучення Armeniaca vulgaris почали говорити «апрікус» – «зігрітий сонцем»: «абрикос» значить «сонячний плід», а «апрель» – «місяць, зігрітий сонцем». Ці плоди, їхню латинську назву взяли собі маври, от тільки назва по-арабськи звучала інакше – «al-birqûq (аль-біркук)». Сусіди ж арабів, іспанці оцінили смакові якості абрикосів, а назву дещо змінили – «albercoque», їхні сусіди – французи назвали сонячний плід словом «abricot», німці – «Aprikose», а голландці таким знайомим словом – «abrikoos». (Клюге-Гётце 21; Гамільшег, EW 5). Отак мої пенсіонерки дослухаються до бджіл, принюхуються до ароматів. Тишу прорізав голос Софочки:
– А ведь вы, УкрАинцы, в канец абарзели. Я как-то на рынке у селянки спрашиваю абрикосы, а она мене: «Абрикосів уже немає. Вам морелі чи жерделі?» А я вижу, есть абрикосы, показываю пальцем каких. «Так би й сказали, що жерделі!» – она мне. Какие такие марели-жардели у Вас паявились?
– Ясна справа, відповідати мені. Пам’ятаєте, у школі учили Михайла Стельмаха:
В цвіту гойдаються морелі
Під дзвін трудящої бджоли
Морелі (мореля жіночий рід) – найдрібніші дички з дуже пахучими квітами, засмаглими плодами (італ. Mora – значить темна) французи їх називають гріоти (франц. griots).
Коли ж пращури вивели напівкультурні форми «дички» з дуже пахучими плодами та гіркими продовгувастими кісточками, почали їх величати «жерделями». Нічого не пропадало у господарстві прадідів: старі люди учили, «щоб на рак не хворіти, треба кісточки точити»; з гіркуватих кісточок робили олію, називаючи її персиковою. Щоб кісточка не гірчила, її нагрівали й отримували марципан. Шкаралупки йшли на виготовлення деревного вугілля, туші.
До речі, саме жерделі у Китаї та Японії солять, як маслини.
Запасаючи продукти на зиму, наші пращури навчилися сушити абрикоси. А залежно від форми заготівлі сушка мала свої назви:
— урюк (цільні плоди з кісточкою),
— кайса (цільні плоди з акуратно видаленими кісточками).
— курага (половинки з видаленими кісточками з них), кращий сорт – різані, гірший – рвані.

А ще вірмени з абрикосового дерева роблять музичний інструмент (дудук), на якому творять музику, що виймає душу. В перекладі з вірменської – «душа абрикосового дерева».

– Ну вот: марели-жардели, адзин выпиндрьож: да абрикос он! – торжествувала Софочка.