Капністи

Так вже сталося, що аристократичний рід Капнісос мав родовий замок на о. Занте в Іонічному морі, але із Греції переселився до Венеції. У 1702 р. за боротьбу з турками за незалежність грецьких островів правитель Венеціанської республіки Алоїзія Маченигі подарував Стомателло Капніссосу графський титул. На гербі графів Капністів чорним по золоту викарбовано «Sub Igne Immotus»: «Під вогнем неспалені».
У 1711 р. онук Стомателло, син Христофора Капніссоса Петро,
венеціанський купець утік до царської Росії, але не мав російського громадянства. Син Петра Василь рано осиротів і молоді роки провів у сім’ї ізюмського сотника Павлюка, де добре українізувався. Згодом став громадянином Росії, поступив на військову службу, почав писати своє прізвище як Капніст. Зрештою, гвардійський офіцер успадкував посаду свого вихователя Павлюка, з 1737 р. Василь-старший був миргородським полковником. Він мав великий вплив на козацьку старшину. Будував фортифікаційні споруди і проводив картографічні роботи у Південній Україні. За службу імператриця Єлизавета 15 червня 1743 р. видала Василю Капністу грамоту на Манжелію, подарувала маєток в Обухівці на Полтавщині. В.Капніст на подарованих землях заснував Ламане, Піски, Миколаївку, Василівку, Пузикове, Бригадирівку.
Одружився Василь із баронесою Софією Андріївною Дунін-Борковською, яка походила зі старшинського роду (дід її був соратником Мазепи; з цього роду були пращури Наталени Королеви). Знайшлося у молодят шестеро діточок. Василь-молодший народився 23 лютого 1758 р. в Обухівці. 19 серпня 1757 р. Василь Петрович Капніст, бригадир і командуючий п’ятьма слобідсько-українськими полками, загинув у битві з прусською кавалерією під Грос-Егерсдорфом.
Дитячі роки Василя Капніста пройшли в Обухівці. У тринадцять років Василя вирядили до Петербурга, на військову службу. За традицією його одразу зарахували капралом у лейб-гвардію Ізмайлівського полку.
Василь навчався у військовій школі, де потоваришував із М.Львовим. Через два роки його вже як сержанта лейб-гвардії перевели до Преображенського полку. Там він здружився з прапорщиком Г.Державіним. Вісімнадцятирічним Василь Капніст видав окремою брошурою свою оду французькою мовою на честь перемоги над Туреччиною. Став модним поетом, тому вирішив піти у відставку й віддатися літературі.
Старший брат Петро Капніст упав у око ласолюбній Катерині II, але гвардієць відмовився від ролі коханця, і залишив Преображенський полк. Він виїхав у тривалу мандрівку до Голландії та Англії. У Франції Петро вступив до королівської гвардії. Після повалення монархії у 1792 р. Петро повернувся в Україну. Брат Капніст Микола Васильович був на той час катеринославським губернським маршалком.
Друг Василя – Гаврило Державін дослужився до сенатора, міністра юстиції. У 1782 p. за протекцією свого земляка, канцлера графа Безбородька Капніст поступив на службу контролером у Головне поштове управління, але прослужив недовго і виїхав в Україну.
У цьому ж році Василь одружився з сестрою Державіна. У них народилося троє синів і дочка:
Капніст Семен Васильович (1791 — 1843) — член Союзу благоденства, маршал Кременчуцького повіту, укладав словник української мови.
Капніст Олексій Васильович (1796 — 1867) — член Союзу благоденства, маршал Миргородського повіту, знайомий Т. Шевченка, близький до кирило – мефодіївців.
Капніст Іван Васильович – маршал Полтавського повіту, друг князя Рєпніна, уклав проект відновлення українського козацтва.
«У тутешнього губернського предводителя Васьки Пугачева син народився, Микола. Государиня його хрестила і дала йому табакерку в 1100 карбованців».
У салоні доньки поета Софії в Полтаві бували М. Гулак, В. Білозерський, О. Навроцький.
Любов Степанівна Гусак-Капніст, — мати відомого українського педагога Костянтина Ушинського, онука графа Василя Капніста, правнука гетьмана Дорошенка.
Правнука Єлизавета Василівна, дружина графа Володимира Мусін-Пушкіна, голова чернігівського дворянства, опікувався ніжинським ліцеєм після смерті князя Безбородька.
Праправнука Василя Капніста, – Марія Ростиславівна Капніст-Сірко, нащадок отамана Сірка, 26 років відбула в радянських концтаборах. Актрисою на Київській кіностудії вона розпочала у 44 роки (Наїна «Руслан та Людмила», Бетті «Помилка Оноре де Бальзака».
«Мій батько гаряче любив свою батьківщину,— писала дочка Василя Васильовича,— і готовий був жертвувати усім своїм маєтком для блага Малоросії… Його заповітним бажанням було відновити колишнє благоденство й багатство Малоросії, оживити народ, який пам’ятав ще свою свободу».
Відставник В. Капніст виїхав в Україну, де мешкав до кінця життя, його Обухівка стала осередком української опозиції. В. Капніст у І782 р. був обраний маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 — всього Київського намісництва.
У 1788 p. Василь Капніст їздив до Петербурга з петицією від українського дворянства про зловживання російської адміністрації. У 1788 р. Капніст склав «козацький проект», у якому передбачав відновлення козацького війська принаймні у складі 5000 чоловік.
У квітні 1791 р. Капніст Василь Васильович здійснив таємну поїздку до Берліна, з проханням до прусського уряду підтримати вірогідне антиросійське повстання в Україні та «скинути російське ярмо».
У 1794 р. Василь Капніст написав комедію «Ябеда». В основу покладено судовий процес автора з поміщицею Тарновською за рейдерське захоплену в нього землі. Комедія висміювала російську колоніальну політику на українських землях і катерининське правосуддя: прокурора Хватайка, суддю Кривосудова; показала сцени п’яної оргії у кімнаті засідань суду, вручення хабара, картярської гри. Перша «офіційна» постановка п’єси на театральній сцені відбулася за часів Павла І, у 1798 р. Після четвертої вистави «Ябеду» було заборонено, а її видання вилучене з типографії. Вранці після доносу Павло І наказав відправити автора на заслання до Сибіру, а увечері – розпорядився негайно представити «Ябеду» в Ермітажному театрі для нього одного. Комедія імператору сподобалась, і він послав ад’ютанта повернути Капніста з дороги. Павло І підвищив Капніста у чині й призначив до дирекції імператорських театрів для «розгляду всіх п’єс і виправлення оних, як людину, що досконало сію частину знає…». В. Капніст повернувся в Україну.
Василь Капніст переклав «Слово о полку Ігоревім» російською і зробив коментар, в якому підкреслив українське походження і українські особливості цього твору.
З 1802 р. В. Капніст — генеральний суддя Полтавської губернії, згодом — директор народних училищ, а у 1817—1822 pp. — полтавський губернський маршал дворянства.
Найближчим другом В. Капніста був нащадок гетьмана Данила Апостола «Серьожа» – Муравйов-Апостол, на руках якого 9 листопада 1823 р. після тривалого запалення легенів помер Василь Капніст. Похований Василь Капніст в Обухівці, на березі р.Псьол біля могили батька.