« Жаль, что я пою по-русски и вообще весь русский. Мне бы надо было быть украинским певцом и петь по-украински! Украина – рідна мати… Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке…», – писав Олександр Вертинський дружині, «…Как бы я хотел жить и умереть здесь. Только здесь! Как жалко, что человек даже не может выбрать себе угол на земле! Что мне Москва? Я не люблю ее! Я всей душой привязан к этим камням, по которым я шагал в юности, стирая подметки, к этим столетним каштанам, которые стоят и стояли тогда, и будут стоять после моей смерти…»
Олександр Миколайович Вертинський народився 21 березня 1889 р. у Києві на Володимирській, 43 (навпроти Золотих воріт). 
Його батько Микола Вертинський був людиною шанованою, відомим у Києві адвокатом, отримував солідні гонорари від багатих клієнтів, але часто безкоштовно допомагав бідним; мав оригінальне хобі – журналістику. Він друкувався в «Киевском слове» (під псевдонімом — Граф Нівер),
Його кохана – Євгенія Скалацька, шляхетного походження (по жіночій лінії виходила із дворянського роду Ільяшенків, який мав родинні зв’язки із сім’єю Миколи Гоголя-Яновського). Коханці мали дочку Надійку і молодшого на п’ять років сина Сашка. Разом із батьком діти у неділю відвідував Володимирський собор. «Васнєцовський гнівний живопис змушував тріпотіти моє серце. Один «Страшний суд» чого вартий»… «Батько водив мене на хор у маленьку гімназичну церкву. Він же привів мене в знаменитий Контрактовий зал на Подолі, який став моєю акторською колискою», – згадував Сашко.
Втім сімейне щастя дорого коштувало: перша дружина не давала розлучення. Коли Сашкові було 5 років, людські пересуди заставила матір зважитися на трагічний аборт. Батько не оговтався від горя: його знайшли непритомним холодного зимового дня на могилі коханої, скоро він «згорів» від сухот, помер, захлинувшись власною кров’ю. Олександр Вертинський на могилі батька зробив напис: «Папочка! Светлая память о тебе будет жить во мне, моих детях и внуках. Спи и знай это всегда. Саша Вертинский».
Сиріт узяли на виховання сестри матері в різні сім’ї, при цьому тітки повідомили Олександру неправду про смерть сестри. Коли Шуркові стукнуло 10 років, він блискуче склав вступні іспити до 1 імператорської гімназії, де навчалися Михайло Булгаков та Костянтин Паустовський. Оскільки тітка примушувала племінника сидіти за підручниками буквально до півночі, не дозволяючи гратися й гуляти з друзями, Сашко прогулював уроки, виправляв двійки у щоденнику. А щоб купити книжку або квиток у театр, Шурка почав красти гроші: у тітки, в печерах Лаври прикладався до святих і… виходив із повним ротом назбираних монет. Удома хлопця шмагали, як сидорову козу, але він не каявся. Врятували театр і літературні вечори, де Вертинський виходив на сцену з власними мініатюрами. Зрештою гоноровий талант вирушив завойовувати Москву. Вертинський грав у маленьких студіях невеликі ролі в модних п’єсах. На початку 1912 р. він виступав з невеликими пародіями у театрі мініатюр М.Арцибушевої. О. Вертинський вельми успішно знімався в німому кіно («Король без вінця», «Від рабства до волі», «Чим люди живі»), подружився з І.Мозжухіним і В.Холодною. У 1913 він спробував поступити в МХАТ, але екзаменатору Станіславському не сподобалася дикція: погана вимова букви «р». Наступного року Вертинський відправився добровольцем на фронт санітаром на поїзді, який курсував між передовою та Москвою. За час служби на його рахунку було 35 тис. перев’язок.
Після повернення до Москви Вертинський продовжував виступати в театрі мініатюр Арцибушевої з власним номером «Пісеньками П’єро». 25-річний двометровий худий чоловік виконував власні авторські пісні: «Маленький креольчик», «Ваші пальці пахнуть ладаном», «Ліловий негр», присвячені Вірі Холодній, у яку був палко та безнадійно закоханий. (Деякі знавці стверджують, що не так уже й безнадійно!). Витончений стиль Вертинського, маска сумного П’єро сподобалася глядачеві, так аудиторія, вихована на романсах, визнала новий жанр – авторську, художню пісню. Сам Вертинському говорив: «Я був більше, ніж поетом, більше, ніж актором. Я пройшов нелегкою дорогою новаторства, створюючи свій власний жанр».
1917 р. артист об’їхав майже всі великі міста Російської імперії, де виступав з незмінним успіхом. Він відмовився від маски П’єро й обрав сценічний костюм на все життя – концертний фрак. А закохуватися до безтями ніщо йому не заважало. У 1918 р. у Харкова Вертинський запалився почуттям до демонічно красивої актриси Валентини Саніної (на еміграції вона стане особистим модельєром і подругою Грети Гарбо), але…
Все закончилось так нормально,
Так логичен и прост конец:
Вы сказали, что нынче в спальню
Не приносят с собой сердец.
О. Вертинський не зміг ужитися з більшовицькою владою. Так, романс «То, что я должен сказать» («Я не знаю, кому и зачем это нужно») за спогадами Костянтина Паустовського Вертинський присвятив убитим у Борщагівці під Києвом юнкерам, яких послали «на вірну смерть проти небезпечної банди». За іншою версію, пісню було написано після розстрілу більшовиками всього особового складу юнкерської школи в Києві.
Но никто не додумался просто стать на колени
И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
Даже светлые подвиги – это только ступени
В бесконечные пропасти к недоступной весне!
Збереглася легенда, що ЧК допитувала автора і Вертинський обурено відповів чекістам: «Це ж просто пісня, і потім, ви ж не можете заборонити мені їх жаліти!». На що отримав відповідь: «Треба буде, і дихати заборонимо!». О.Вертинський виїхав до Константинополя, пояснюючи: «Що штовхнуло мене на це? Я ненавидів Радянську владу?»
У Польщі Вертинський одружився з балериною на ім’я Ірена (справжнє – Рахіль Потоцька), присвятив їй пісню («Я вам сердце со сцены как мячик бросаю, ну, ловите, принцесса Ирен»). Шлюб виявився невдалим і нетривалим, пара розбіглася; Вертинський продовжив самотні подорожі. У Парижі він побачив знову генералів-сенаторів, перед якими виступав у Одесі 1919-го. Тільки генерали стали кухарями, дворецькими, а він лишився Вертинським. Познайомився з Марлен Дітрих і закрутив із нею роман. Приписують Вертинському й захоплення юною Аллою Баяновою. У 1935 р. Вертинський безнадійно закохався в поетесу Ларису Андерссен. У 53 роки він познайомився з 18-річною грузинською княжною Лідією Циргвава (з якою щасливо прожив свої останні 15 років, народивши двох талановитих красунь). Мудра жінка заплющувала очі на «чергові захоплення», а Олександр Вертинський казав молодій дружині: «Після моєї смерті любитимеш мене ще сильніше». Так воно й сталося: відчайдушно красива 34-річна вдова заміж більше не вийшла. Жоден чоловік не витримував конкуренції з мертвим Вертинським. 
“Проплываем океаны,
Бороздим материки
И несем в чужие страны
Чувство русское тоски
………………………….
А она цветет и зреет,
Возрожденная в Огне,
И простит и пожалеет
И о вас и обо мне!..”
Александр Вертинский,
О нас и о родине.
Май 1935. Калифорния
Коли вони повернулися на батьківщину. О. Вертинський донечкам співав тільки українських колисанок, розспівувався українською «Реве та стогне…». На кіностудії Довженка грав українською у фільмах «Кривавий світанок» і «Полум’я гніву», чим дуже пишався. Наталія Ужвій його тоді спитала: «Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло – мову можна вивчити, але звідки у вас суто українські інтонації?» Ледь не плачучи від радості, артист відповів: «Так я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!». Олександр називав Україну, Київ ніжною батьківщиною, казав: «Я готовий цілувати твої вулиці».
Солодка смерть застала 68-річного киянина Олександра Вертинського 21 травня 1957 р. Із уст в уста передавалася чутка, що співак помер у ліжку ленінградського готелю «Асторія», що зупинку серця спровокувала не гіпертонія, а відома білява кіно-діва. 
Залишити відповідь