Не секрет, що художників годували й годують портрети на замовлення. Про одного із замовників українського митця Дмитра Левицького – П. Демидова кілька слів.
Засновником відомого роду був Микита Демидович Антуф’єв (1656—1725), який отримав прізвисько від імені батька – Демидов. У 1696 році 40-річний тульський коваль Микита Демидов збудував під Тулою «діючий за допомогою води» (рос. «вододействующий») завод для виплавки чавуну. За указом Петра I у 1702 році йому було передано казенний Нев’янський завод на Уралі та величезні землі під будівництво металургійних заводів. Демидов перевіз туди майстрів із Тули та Москви, побудував нові підприємства, скуповуючи за безцінь землі і кріпосних.
Його син Акинфій Микитович Демидов (1678—1745) наприкінці життя володів 25-ма заводами — чавуноплавильними, залізоробними та мідяними, на Уралі, Алтаї і в центрі країни. У 1726 році Акинфій Демидов – власник 33 заводів, 13 тисяч кріпосних душ чоловічої статі, на якого працювало 38 тисяч найманих робітників – отримав спадковий дворянський титул.
Після смерті Акинфія заводи були розділені між його синами, алтайські рудники та підприємства відійшли до державної скарбниці.
Старший син Акинфія Демидова, онук Микити – Прокофій Демидов (1710 – 1786). Він жив у Москві, циндрячи нажитий предками капітал. Як нормальна, свідома людина, Прокофій займався зоологією, біологічними дослідженнями, роками вивчав поведінку бджіл. Він полюбляв ботаніку і витратив майже двадцять п’ять років на створення великого власного гербарію. Демидов створив низку оранжерей, що виступами стояли на березі річки Москва.
Та в основному блазень працював на публіку, чим цей багатий хам дуже нагадує деяких нардепів в Україні (не українських!): Прокофій Акинфійович прагнув слави та розголосу за будь-яку ціну – годиться усе, аби тільки був розголос. Він сідав у колимагу помаранчового кольору, коні були різні на зріст і дивували контрастом. Візком правили карлик і велетень. Слуги-чоловіки мали на одній нозі російський лапоть, на другій – європейську панчоху і черевик. Прокофій Демидов вимагав, аби усі його кріпаки носили окуляри, ця вимога була розповсюджена і на худобу. Окуляри чіпляли навіть на пики коней і собак Демидова.
Коли в Російській імперії запанувала мода на добрі справи (нам би таке!) Прокофій Демидов дав гроші на Демидівське комерційне училище та на Московський Виховний будинок. За статусом, виховне училище мало актову залу, де розміщали портрети дарувальників чи патронів закладу. Замовлення на парсуну отримав українець Дмитро Левицький у 1771 році від Івана Бецького, наближеного до імператриці вельможі. При цьому Демидов відмовився їхати в столицю і добропорядний художник поїхав у Москву. Там він побачив костюм вельможі для парадного портрету – і жахнувся! Це був червоний домашній халат і зелений капелюшок, створений за французькою модою. Пізніше Демидов надіслав майстру одяг, в якому зажадав бачити себе на портреті. Левицький одягав у надісланий шати на живого натурника.
Майже три роки Левицький виконував замовлення. Портрет підстаркуватого хворобливого добродія переправили у Москву, у актову залу виховного закладу. Пізніше він потрапив до збірок Третьяковської галереї.
Як не дивно молодший брат Прокопія – Микита Акинфієвич (1724—1789), любив науки, був меценатом художників і вчених. Він заснував «Журнал путешествия в чужие края» (1766), листувався з Вольтером. У 1779 р. заснував при Академії мистецтв премію-медаль «За успіхи в механіці».
Залишити відповідь