9 квітня 1879 р. в Жмеринці народилася Марія Ткаченко. Батько – успішний банкір, директор комерційного банку; молода красуня-мати опікувалася вихованням донечок: старшенької на шість років Неоніли та новонародженої Марійки. Якось батьки були на вечорі у друзів: добірне товариство, прекрасне вино, танці розігріли Ткаченків. Коли їхали додому, мати накинула легеньку шубку – і застудилася. Від двостороннього запалення легень згоріла кохана дружина Варфоломія Семеновича, а дівчатка лишилися сиротами.
Незабаром вдовець одружився з заможною жінкою, доброю господинею. Мачуха прекрасно вела господарство, але була холодною до сиріток-падчерок. Тому-то Неоніла поспішила у 17 років віддатися заміж за священика Івана Крижанівського і вони виїхали подалі від мачухи на парафію у село Володіївці.
Освіту Марійка здобувала у першій в Києві жіночій гімназії (офіційно у Києво-Подольській Маріїнській гімназії відомства Імператриці Марії Федорівни) у народі – Фундуклеївська жіноча гімназія. Свого часу там навчалися Анна Ахматова, Надія Забіла-Врубель, Наталя Полонська-Василенко, Олена Голіцинська, Катерина Десницька, яка стала дружиною сіамського принца. Жила Марійка в одній кімнаті з Женею Лівицькою, дворянкою з-під Золотоноші Полтавської губернії. До Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, гімназист колегії Ґалаґана, згодом студент Київського університету. Оскільки порядки в гімназії передбачали, що побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті гімназії, і обов’язково за участі третьої особи. За таку особу Женя Лівицька завжди вибирала Марійку. Андрій і Марія познайомилися, посміялися, що народилися в один рік і місяць, тільки юнак на три дні молодший. Доки Женя з Андрієм спілкувалися, Марія тихо награвала на фортепіано. І образ гарного стрункого юнака, його біляве волосся, волошкові очі запали у душу Марійки.
На канікулах Марія гостювала у Жені Лівицької у селі Ліпляве, що на лівому березі Дніпра, навпроти Чернечої канівської гори. Також на канікули Марія їздила до сестри, де була простора привітна хата, медові черешні та велика бібліотека. «У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека – твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не було, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими українками». У 1897 р. Марія закінчила гімназію; Андрія кинули до Лук’янівської тюрми за участь у студентському політичному русі.
У мемуарах Марії знаходимо: «До вищої школи доступу майже не було, а знайти посаду для жінки теж було дуже тяжко. Єдине, що було можливе, це посада вчительки в народній школі, та й туди нелегко було дістатися. В цих обставинах цілком природнім було бажання моєї мачухи знайти мені «жениха» і тим самим якнайшвидше мене позбутися». Марія ж мала необережність відмовитися від двох вигідних партій, тому шукала роботу. «Одного разу приїхала до сестри знайома, дуже симпатична й інтелігентна пані. Ми познайомились і багато говорили. За якийсь час ця пані запропонувала мені становище домашньої вчительки її дітей. Я згодилась і пробула у них від грудня 1898 року до весни 1899. Весь цей час я листувалась з Андрієм і Женею Лівицькими. Ці листи рятували мене від нудьги та помагали зносити одноманітність мого існування…»
У 1899 р. відбувся другий арешт Андрія. Марія відвідувала острожника. Одного разу до неї звернувся жандармський офіцер:
– Пані Ткаченко! Мені доручено передати вам, як нареченій Андрія Лівицького, що він після з’ясування деяких формальних уточнень незабаром, швидше всього – завтра, буде випущений на волю… Так Марія вперше почула, що вона є нареченою Андрія Лівицького.
Марія не повернулася до мачухи; залишилася в Києві, працювала вчителькою. Відкрила для себе нові риси Андрія: блискучий оратор, душа зустрічей, вечірок. Жартівник і винахідник. Людина надзвичайного такту, порядності, доброти. В київській студентській громаді вона познайомилася з Дмитром Антоновичем, Володимиром Винниченком, Олександром Скорописом-Йолтуховським (майбутнім ад’ютантом і спонсором гетьмана П. Скоропадського). Завдяки Андрію Лівицькому, стала членкинею Революційної української партії, потоваришувала з Миколою Міхновським і Миколою Поршем. Закохані звернулися до Андрієвого тата за благословенням. Миколай Іванович слухати нічого не бажав про заручини з простецькою дівчиною, революціонеркою. Не отримали вони згоди від батька Марії.
У неділю 15 липня 1900 р. над берегами Лядови у Володіївцях батюшка Іван Крижанівський обвінчав Андрія Лівицького та сироту Марію Ткаченко, сестру матушки Неоніли. Родина сестри фінансувала весілля Лівицьких.
Оселилися молоді в домі Бульварно-Кудрявського провулку в Києві, де завжди товклося багато людей. У 1901 році у Києві утворилася Українська жіноча громада, на чолі якої стояла дружина відомого українського діяча Євгена Чикаленка – Марія Вікторівна. Збори Української жіночої громади відбувалися здебільшого у Чикаленків. До жіночої громади належали письменниця Одарка Романова, Марія Тимченко, Людмила Старицька-Черняхівська, дочки Миколи Лисенка, Марія Гоженко (пізніше – Матюшенко), Марія Грінченко, дочка Чикаленків Ганна.
15 червня 1902 р. народилася Лівицьким донечка Наталя. Якось письменник Володимир Винниченко працював у хаті Лівицьких, а мала Наталя плакала в колисці й заважала. Винниченко здалеку кинув на дитину подушку – стало тихо. На щастя з’явилася мати, зняла подушку. Кажуть, що Винниченко після того носив Наталю на руках, співав арію Возного з «Наталки Полтавки».
За активну діяльність Андрій Лівицький був висланий на Полтавщину «під гласний нагляд». З 1903 р. Лівицькі переїхали до міста Лубни, де Андрій Миколайович служив у Лубенському окружному суді (1903—1905). Там вони організували революційну партію. Заснували Вільну громаду Революційної української партії, шкільні та робітничі гуртки. З 1905 р. Лівицький присяжний повірений Харківської судової палати. У 1905 році на з’їзді РУП переорганізувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Андрій став головою «Лубенської республіки», очолив загін громадської самооборони (з шести бойових дружин). У січні 1906 році заарештували Андрія Лівицького, але він втік, став підпільником. Із чужим паспортом переїжджав із місця на місце, щоб поліція не могла його вистежити. Виїхати до Галичини чи Болгарії не було можливості. У січні 1907 р. народився Лівицьким син, якому батько дав ім’я діда – Микола. От і повернулися Лівицькі до Лубнів. Та в жовтні 1907-го знову арешт, Андрій відсидів у в’язниці півтора року.
Київський окружний військовий суд у січні 1909 року засудив Андрія на два роки ув’язнення, Марію виправдали. «Присуд був, властиво, несправедливий і нелогічний. Ми двоє – Андрій і я – мусили дістати найвищу кару, мусили відповідати за все, Андрій, що стояв на чолі всієї справи, дістав тільки два роки». Адвокати Микола Міхновський і Арнольд Марголін, внесли апеляцію, і восени 1909 року суд виправдав обвинувачених, бо справа була побудована на провокації. Родина Лівицьких переїхала до Канева.
«Якось не спадало на думку, що буде з дітьми, коли мене заарештують, засудять на тяжку кару. Молодь вірила, що самопосвята в революційних змаганнях є конечна. Ми вірили, що наша жертва принесе щастя і волю цілій нації і спокій на її землі. Ця віра в щасливе майбутнє штовхала ентузіастичну молодь на небезпеки, на тернистий шлях голоду й холоду, на тюрми, каторги, часто – на смерть. Батьки змагаються за волю, щоб прийдешньому поколінню було легко дихати в вільній батьківщині. Ми вірили, але доля судила інакше».
З 1913 р. Андрій Лівицький – мировий суддя Золотоніського повіту. А там – Перша світова війна. З початком революції 1917 р. подружжя Лівицьких повністю поринуло в події. Марія годинами виступала з промовами.
Андрій Лівицький став членом Центральної Ради, потім – міністром уряду Української Народної Республіки, прем’єр-міністром УНР. У квітні 1920-го він від імені українського уряду підписав політичну частину Варшавського договору з Польщею. З того часу і його родина замешкала у Варшаві. Після вбивства Петлюри в 1926 році Андрій Лівицький очолив Директорію УНР. У 1948-му була створена посада президента УНР в екзилі (на вигнанні). Лівицький став першим президентом України, а Марія Варфоломіївна – першою леді.
Після Другої світової сім’я Лівицьких мешкала в західнонімецьких містах Оффенбах, Майнцкастель та Етлінген, на німецькій землі, 1954 р. пішов із життя Андрій Лівицький. 1957 р. Лівицькі переїхали за океан.
16 серпня 1971 р. в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка у родині дочки Наталії на 93-му році не стало Марії Варфоломіївни. Лише через рік побачила світ книга її спогадів «На грані двох епох».
Підготувала книгу до друку донька Наталя Лівицька-Холодна, ілюстрації зробив зять Петро Холодний.
Залишити відповідь