Його «кровним» прадідом був Янош Джилай, син угорського революціонера, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії, «прийомним» прадідом – Боніфатій Антонович (1834–1908), «литвин» з Віленщини, випускник Кременецького ліцею, гувернер.
Дідусь Михайла – Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908) – угро-поляк за походженням, відомий історик, засновник київської школи істориків, української історичної науки, археограф, етнограф, археолог, співорганізатор і очільник Київської Громади. Учитель Федора Вовка, Михайла Грушевського. Друг Тадея Рильського, хрещений батько Максима Рильського.
Бабуся – Варвара фон Міхель була активним членом київської «Старої громади» та жіночого «Товариства денних притулків для дітей робітників».
20 листопада 1910 р. у м. Флоренція народився Михайло Дмитрович Антонович. Чому в Італії? З вини батьків. Мати – Катерина Михайлівна Антонович-Серебрякова (1884 – 22 лютого 1975 р.) — українська малярка, графік, і мистецтвознавець, учениця Василя Кричевського та Михайла Бойчука, почесний член Української Вільної Академії Наук, засновниця та директор школи рисування у Вінніпезі.
Батько Михайла – Дмитро Володимирович Антонович (1877–1945), український історик мистецтва і театру, один із співзасновників Української Центральної Ради в березні 1917-го та Української академії мистецтв. З січня 1918-го – міністр морських справ УНР. У період Директорії – міністр мистецтв. Пізніше – консул Української держави в Швеції і голова дипломатичної місії УНР в Італії. Співзасновник Українського вільного університету у Відні та Празі, засновник Української академії пластичного мистецтва та директор Музею визвольної боротьби України в Празі.
Справа в тому, що вони виїхали за кордон для вивчення історії західноєвропейського мистецтва. Близько семи років знайомилися з центрами європейської культури у Німеччині, Франції, Італії, вивчили Ломбардію, Тоскану і Перуджу. Син первісток народився у Флоренції напередодні дня Михайла Архистратига, тому отримав ім’я святого. У родині Антоновичів було трійко дітей і всі їхні імена починалися на М: Михайло, Марина, Марко.
Сестра Марина Дмитрівна Антонович-Рудницька (1911–1997), навчалась у гімназії в Моджанах (Чехословаччина), український літературознавець, критик, перше кохання та Муза О. Ольжича, дружина мовознавця Ярослава Рудницького.
https://uahistory.com/topics/famous_people/15529 Перше кохання О. Ольжича
Молодший брат Марко Дмитрович Антонович – історик, єгиптолог, друг Олега Кандиби (Ольжича). https://uahistory.com/topics/famous_people/15623
Серед перших слів, які Мишко намагався вимовити, було «Муха» – домашнє ім’я батька. Дитина видавала тільки перший склад, тому отримала прізвисько Мурик. Перші кроки Мурик зробив у Італії. Тільки на початку 1912 р. Антоновичі повернулися до Києва.
Дитинство Михайла пройшло в Києві на вулиці Кузнечній (Горького), на розі з вулицею Жилянською, де стояв двоповерховий дерев’яний дім діда, на стіні висіла меморіальна дошка, що тут жив український історик і декан історико-філологічного факультету Київського університету імені святого Володимира — Володимир Боніфатійович Антонович. Сіроокий Мурик був серйозним, розсудливим, надзвичайно скромним із малих літ. Всі діти Антоновичів отримали ґрунтовну домашню освіту (дитячий садок, бібліотека діда, домашній театр, де ставили дитячу оперу “Коза – дереза”). Марко Антонович пригадував: «в нас інакшою мовою ми не розмовляли в родині, ніж українською.» На жаль, батько як член Центральної Ради, посол в Італії від УНР виїхав з України, а мати з дітьми, ховаючись від штучного голоду, переїхали до Ржищева. Війна, голодомор (перший штучний голод, спрямований проти інтелектуалів) і часті зміни навчальних закладів вплинули на долю Михайла: початкову освіту здобував у Другій Державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства у Києві, потім у колегії Павла Галагана, у приватній французькій гімназії М. Мереслі, а з осені 1920 р. – у єдиній трудовій школі №57 ім. І. Франка.
Нарешті родина об’єдналася: Італія, Чехословаччина, Німеччина, Франція. Протягом 1924–1927 рр. Михайло навчався в українській гімназії в Празі, де також проживала його родина. На цій же вулиці мешкала родина О. Кандиби (Олеся) і діти Антоновичів дружили з Олегом Кандибою (Ольжичем), їх об’єднувала любов до історії, поезії.
Сприяв дружбі Ольжича з Михайлом батько Антоновича – ректор УВУ, член УНІ в Берліні, директор Музею визвольної боротьби України у Празі. Він у травні 1923 р. заснував у Празі Українське історично-філологічне товариство (УІФТ), навколо якого згуртувалися професори В. Біднов, Дм. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський та П. Андрієвський. Наймолодшими членами стали Михайло Антонович і Олег Кандиба (Ольжич), їхні статті друкувалися у наукових збірниках Товариства.
У 1927/28 рр. Михайло вступив до Українського вільного університету в Празі, водночас (завдяки стипендії УНІ) студіював в Університеті Фрідріха Вільгельма в Берліні; учився одночасно на історичному та географічному факультетах.
Від 1930 до 1933 рр. – завершив навчання у двох університетах, склавши докторські іспити. 27 червня 1933 р. М. Антоновича було обрано дійсним членом УІФТ. У 1936 році у Берліні захистив докторську дисертацію «Князь Репнін, генерал-губернатор Саксонії». З 1936 по 1941 рр. Михайло Антонович був науковим співробітником Українського наукового інституту в Берліні (далі – УНІ), заснованого у 1926 р. за ініціативи гетьмана П. Скоропадського. Водночас, працював у Бреславському університеті (суч. Вроцлав, Польща) у професора Ганса Коха та доцентом університету у Відні. Крім того дослідник працював у архівах Дрездена, Берліна, Кеніґсберга, Гданська (тогочасний Данциг), в архівах Польщі.
Напередодні та в час Другої світової війни Михайло Антонович опублікував кілька розвідок з історії козаччини, зокрема «Козацьке військо у Смоленській війні» (1937), «Козацький проект Василя Капніста» (1939,), «Матеріали до вербування українців у прусську армію ХVІІІ ст.» У 1941–1942 рр. була опублікована 4-томна «Історія України». 
Та молодість брала своє: Мурик одружився з німкенею на ім’я Гелена (Лєночка) Швебель. Мріяли молоді про малят, але війна, мобілізація військовозобов’язаного. З 1941 по 1942 рр. майор вермахту Михайло Антонович перебував в Україні як перекладач при штабі групи армії «Південь», у цей час учений відвідав Маріуполь, Харків, Київ, побував на Кубані. Під час перебування у Маріуполі до Михайла приїздив його батько, Дмитро Антонович, згодом брат Марко. Восени 1942 р. Михайло Дмитрович повернувся з України, мешкав із сім’єю в Бреслау, продовжував наукову працю над матеріалами архіву імператорського двору, відділу австрійського Державного архіву у Відні та активно цікавився українським науковим життям в Україні та закордоном. У 1944 р. народилася донька Раїна (історик Антонович-Вольф).
Після капітуляції Німеччини Михайло Антонович з родиною залишився в Берліні, щоб врятувати цінну бібліотеку УНІ-Б. У 1945 р. на темній вулиці Берліна чи Парижа на Антоновича накинулися, накинули на голову мішок і запхали до авта.
От коли я зрозуміла фразу «Мос-ад (московське пекло), ще той Моссад», яку говорили пошепки друзі мого татка.
Ученого таємно вивезли на північ Франції, вночі в порту передали на борт радянського торгового пароплава в руки переодягнених чекістів. У СРСР Антоновича засудили як «військового злочинця, ідеолога українського буржуазного націоналізму» до 25 р. спецполітконцтаборів і 5 р. позбавлення прав. Покарання відбував на Норильській каторзі. У бараках таборів потомственний історик влаштовував лекції з історії України. Брав участь у Норильському повстанні.
Є спогади в’язнів, що влітку 1954 р. М.Д.Антоновича з групою українців і литовців відправили з Норильська до тюрми-політ ізолятора на Колиму. Антоновича посадили в одиночну камеру, де його відвідував полковник КДБ із Москви. Після спілкування «до камери ізолятора увірвалися наглядачі, повалили професора і насильно зробили якийсь, від якого у Антоновича пропали мова та пам’ять, але він не умер — фізично сильний організм витримав. З цього ізолятора Михайла Дмитровича Антоновича взяли на етап, разом із другими в’язнями та конвоєм посадили у вантажівку, яка потерпіла аварію…»
За іншими даними загинув 45-річний Михайло Дмитрович Антонович у концтаборі Каєркан біля Норильська, ймовірно, 1955.
Залишити відповідь