24 серпня 1868 року у містечку Ставище Таращанського повіту Київської губернії (нині смт Ставище Київської області) в сім’ї Антона та Маври Славінських народився син Максим. Батько – збіднілий шляхтич, садівник-селекціонер графині Браницької мав 11 дітей.
За часів радянців Максим Антонович почав називатися нащадком селян, аби не кликати гнів влади на рідних. Як же писати його прізвище (через И чи І)? Празькі джерела ще за життя Максима Антоновича подавали його прізвище через «І», але він ніколи не дискутував, не виправляв. Приятель Славинського історик Марко Дмитрович, онук і син істориків Антоновичів писав: «Навіть українські джерела подають його прізвище часом через “и” (Славинський). Сам він пояснює, як подав д-р Т. Олесіюк, що його рід походив з околиць Люблина, де “находяться й нині оселі Славін, Славінок, Воля Славінська”. Російський правопис це писав через «и», тож це відбилося на ортографії його роду. Сам він на еміґрації підписувався М. А. Славінський».
Як законослухняний громадянин подаю прізвище СлавИнський.
Освіту Макс здобував у місцевій церковно-приходській школі, потім у Другій Київській гімназії (1878—1886). З 1886 р. студент юридичного факультету Київського університету Святого Володимира подружився з Михайлом Косачем, студентом-математиком, старшим братом Лесі Українки.
Перша зустріч Лариси та Макса відбулася у маєтку Косачів на Київщині. Їй було 15, Максиму Славинському – 18. Славинський, Михайло та Леся стали друзями, їм припала до душі думка перекласти українською всі світові шедеври. Для цього вони утворили київський гурт «Плеяда», до якого увійшли Володимир Самійленко, Олександра Судовщикова (дочка подруги Олени Пчілки, майбутня дружина Михайла та відома письменниця Грицько Григоренко), Людмила Старицька, Маргарита Комарова. «Духовний батько «Плеяди» Микола Лисенко опікувався хором гурту, в якому десяток років співав Максим. Засідання гуртка часто відбувалися на квартирі сім’ї Косачів, інколи — у Лисенків і Старицьких.
Коли Леся дивилася на Макса, її очі сяяли неземною блакиттю. Між ними зав’язалося сердечне листування, народився «зворушливий роман». Леся Українка присвятила Славинському такі поезії, як «Горить моє серце», «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «Сон літньої ночі» мав присвяту «Пану Максиму».
Кожного літа Макс проводив у батька, але не відпочивав – заробляв, щоб заплатити за навчання та житло. Одного разу заробив, все врахував, але ціни так підскочили, що не вистачило на житло. Довелося шляхтичеві пару тижнів жити в ботанічному саду, пити джерельну воду, харчуватися сливками; спати в кущах під парканом. Та літо 1892-го Макс не поїхав до батька: провів канікули у с. Колодяжному (неподалік Ковеля) — в маєтку Косачів. Максим Славинський із Ларисою взялися за редагування перекладу «Книги пісень» німецького поета. Щоденні зустрічі розпалили почуття Лариси і Максима з новою силою. Завдяки Іванові Франку вони видрукували свою спільну збірку перекладів 1892-го у Львові. На титульній сторінці значиться: «Книга пісень Генріха Гейне» у перекладі Лесі Українки та Максима Стависького, Львів, 1893. М. А. Славинський від назви села Ставище, де він народився утворив псевдонім. У тому ж році Микола Лисенко дав переспіву музичні крила. Цілий букет яскравих прізвищ містить переспів «Коли розлучаються двоє».
12 вересня 1893 р. у Києво-Подольській Христорождественській церкві 24-річний Михайло Косач одружився з Олександрою Судовщиковою. На весіллі були Ольга Косач-Кривинюк, Леся Українка, за свідків з боку нареченого — Олександр Хойнацький та Орест Остроградський; від нареченої — Петро Антонович Косач та Максим Славинський. Макс став другом родини Косачів.
Максим закінчив юридичний факультет (1886-1891), а потім історико-філологічний (1891—1895). Був улюбленим учнем професора Володимира Антоновича, який дозволяв Максу користуватися власною бібліотекою і навіть мешкати в його будинку. Під керівництвом Антоновича юнак виїздив на археологічні розкопки і писав свої перші історичні праці. А одного разу професор взяв його з собою на археологічний з’їзд у Відні. Подружився Макс із Хведором Вовком, учнем і родичем Володимира Боніфатійовича. Все це добре, але Михайло Грушевський теж був учнем Володимира Антоновича і не терпів конкуренції. Професор вмовляв Макса обрати наукову стезю, але Славинський схилився до політики, журналістики. Через кілька днів роздумів Антонович погодився з учнем: можливо, це правильно, бо скоро Україна потребуватиме політиків.
Подався випускник із двома дипломами до Катеринослава, де редагував газету «Придніпровський край». Після закриття газети помандрував до Одеси, працював у часописі «Южные записки». Потім жив у Петербурзі, працював присяжним повіреним судової палати (1897-1898 рр.), але журналістика перемогла: став співредактором газет «Северный курьер», «Свобода и право», «Свободная мысль», секретарем журналу «Вестник Европы».
І впіймало парубка рокове кохання до оперної співачки, першого сопрано Росії Надії Забелло (Забіли), учениці Миколи Лисенка, дружини художника Михайла Врубеля. Пристрасть Макса викликала поголос і добродійки-волинянки влаштували 30-річному Славинському знайомство з 19-річною Марією Сосчиною. Панянка зі Старокостянтинова (Волинь) освіту здобувала в Одеській гімназії (8 років навчання), на Петербурзьких бестужевських вищих жіночих курсах (історико-філологічний факультет) – 4 роки навчання. Прослухала курси з французької мови в паризькій Сорбонні. Працювала над перекладами з французької, англійської та німецької мов.
Звісно, добродії хутенько донесли про Макса Олені Пчілці, за що матуся розгнівалася. Олена Пчілка недолюблювала Максима (втім вона всіх обранців вважала негідними дочки). Максим відписав письменниці, котру називав своєю хрещеною матір’ю у літературній праці: «Я українець. І як Вам те відомо, українець не тільки через те, що в серці України вродився, а й через те, що нічим іншим я і не хочу бути!». Лесю теж вразила «чужа богиня». Хоч Борис Славинський пише, що Марія Сосчина була українкою, іудейські дослідники виявили єврейські корені дружини Славинського.
30 червня 1899 року Максим Славинський одружився з Марією Сосчиною (Славинською). Дітей вони не мали.
Коли коханий «пан Максим» почув слова поетеси: «Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…», їхні стосунки перейшли у дружбу.
Українська поетеса Кася Ясна, праонука М. Стависького, Дубиківська Юлія Леонідівна (7.12.1972 р.н.) виспівала:
Але храм справжньої Любові вічний!
Присягання
(від Лесі Українки Максимові Славинському)
У небутті,
поміж світами
У темноті,
на самоті
Тобі я буду
вічним храмом
Кохання нашого
й надій!..
У жовтні 1903 року побачила світ їхня друга книжка «Гейне Г. Атта Троль. Балади (Переклади Лесі Українки й Максима Славінського)», Львів, видавництво редакції «Літературно-наукового вісника», 1903.
Як тут не згадати рядки з поезії Максима Славинського «В’ється стежка», покладеної на музику Кирилом Стеценком?
В’ється стежка поміж житом,
Поросла травою.
Ходжу, броджу, нуджу світом,
Тяжко за тобою.
Після смерті Лесі Українки Максим віддався політиці.
Залишити відповідь