Згідно з концепцією Володимира Антоновича, три чинники визначають «моральну діяльність всякого чоловіка»:
спадок предків (75%),
виховання — осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5 — 10%),
власна ініціатива (до 15%).
Народився, хрестився, роздвоївся…
Що Володимир Станіслав Юзеф Боніфатійович Антонович народився – це факт, але коли і де точно не скажу. Хоча сам Володимир Антонович завжди писав, що він народився 18 (6) січня 1834 р. в містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії (нині село у Вінницькій області), не спростовані відомості про його народження у 1830 році у Чорнобилі. Отже, роздвоєність: два різні роки народження (1830 і 1834), два різні містечка (м. Махнівка та м. Чорнобиль). Це питання постало напередодні пенсії (за законом професор після 30 років служби мусив йти у відставку), коли Антонович не бажав «йти передчасно на пенсію, а також й тим, що зміна дати народження ускладнила б його особисте життя».
Але далі загадки, інтриги…
Рідним батьком Володимира Антоновича був Янош Джидай, син угорського революціонера Матяша Джидая, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині. Там у нього народився син Янош, який закінчив філософський факультет Львівського університету (1826 — 1827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції («не встиг») і почав кар’єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковського на Уманщині (с. Ягубець) Янош Джидай зустрівся з гувернанткою Монікою Антонович. Батько Моніки був польський шляхтич Іполіт Гурський, її мати Кароліна Гурська була позашлюбною дочкою князя Каспера Любомирського — власника м. Паволочі Сквирського повіту. Народилася Моніка у 1802 р., осиротіла в 12 років. Підлітком потрапила в дім багатих панів Подоських (своїх далеких родичів), де виховувалася разом з їхніми дітьми. Моніка Гурська вийшла заміж за Боніфатія Генрика Антоновича, литвина з Віленщини, випускника Кременецького ліцею і гувернера; народила двох дітей і за домовленістю з чоловіком стали жити нарізно. Упродовж десяти років була гувернанткою у польських панів, добре знала французьку, багато читала; відклала гроші на придбання власного будинку… Антонович був вдячний матері «за те, що придбала» йому «ідейного й розвиненого батька». «Результатом цієї стрічі, — писав Володимир Антонович, — було моє життя» і це «життя» отримало прізвище і по-батькові від вінчаного чоловіка матері.
А тепер версії про хрещення Володимира. Перша, яку підтримували син В. Антоновича Іван і внук Марко. Народжений 1830 році в Чорнобилі хлопчик був кволим, хворобливим, на нього дивилися з жалем і казали про необхідність щонайближчого хрещення. Оскільки ксьондз тоді був відсутнім, обряд правив уніатський священик. У 1834 р. родина придбала власний будинок і переїхала у Махнівку, там місцевий ксьондз перехрестив дитину. Вдова В. Антоновича Катерина Мельник зазначала, що при хрещенні Я. Джидай (хрещений батько) подарував синові золотого хреста з написом: «Boże błogosław Włodzimierzowi. 6 stycznia 1834». Ця дата пішла по всіх документах як рік народження. Знову подвійність: дві дати хрещення, дві конфесії…
Народився, хрестився Антонович, увійшов у початковий період життя, «час жадного, горячого шукання доріг індівідуальному життю і громадській роботі».
Над колискою немовляти схилилися два ангели. Першим словом після «ма» було «Мамуня!». Двох жінок називав Володимир Антонович у своєму житті. Перша – Моніка Антонович – своєрідна особа, яка «відрізнялась огромною енергією, великим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком», якої дуже боявся син. Вона особливо пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських, забороняла синові вести компанію зі слугами, сільськими дітьми, повторювати слова і звички, притаманні «хлопам»; привчала «хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже», що привело Влодка до самохвальчої брехні. Моніка Антонович прагнула прищепити дітям «панські звички» навіть методом терору. Наприклад, якось Влодко забув після сніданку витерти губи, вона вишмарувала йому обличчя ганчіркою для підлоги, після чого почалося інфекційне запалення. Моніка наказала, щоб заради «елегантності» синові робили штучні кучері, при цьому страшенно випікали шкіру голови. За відмову переказати книгу хлопчика три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо. «Я її дуже боявся, — згадував Антонович, — тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок у цьому взгляді так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила». Власне, про таке писала Олена Теліга: «Я руці, що била, не пробачу». З часом у Володимира страх перейшов у нехить робити так, як казала мати, а далі – спротив, бажання робити навпаки…
Та на щастя, мати отримала забавку-клопіт: перейнялася заміжжям старшої доньки, тому перші роки життя Володимир провів у спілкуванні з бабусею — Кароліною Гурською, яка мала від природи «ідеальну доброту, лагідність і любов до людей». Недаремно у нас кажуть: «що мале, що старе». «Ми з бабою, — писав Антонович, — були нерозлучні, й якось дуже старе і дуже мале припадали собі до уподоби і страшенно любили одно одного». Бабця навчила Володимира читати, писати, початкам арифметики. Саме бабуся співала пісень (народних та політичних польських XVIII ст.), тому Влодко-студент прихилився душею до польських бунтарів; багато оповідала онукові про гайдамаків, тому Володимир Боніфатійович – перший історик гайдамаччини, дослідник життя Гонти. До шести років тривала ця ідилія.
Отже, два ангели: Чорний (Мамуня) і Шляхетнобілий (Бабуня); подвійність польського середовища (правдивий аристократизм бабусі та удаваний гонор матері). Як Ви розумієте, першою мовою дитини була польська, згодом французька; на вулиці – українська.
Дитинство Влодка Антоновича пройшло у Махнівці. Упродовж 1834-1837 рр. жили у будинку матері, потім перебралися до дядька — Юзефа Гурського, місцевого адвоката. Антонович згадував його доброту і постійну зайнятість, скромну освіту (базиліанська школа); те, що судочинство велося польською мовою і згідно з Литовським Статутом.
У 1840-44 рр. навчався разом із дітьми панів Цибульських у містечку Горишківка біля Тульчина, в родині яких його мати працювала гувернанткою. Тут він «вперше побачив товариство панів… воно не відрізнялося зовсім інтелігенцією, зате кожний пан виступав з великим апломбом… пихою… загалом старались держатися як замкнута каста», з погордою ставлячись до всякої «шуї» (тобто «сволоти»). Вивчалися польська мова та історія, географія, катехізис та французька мова. Антонович згадував, що найбільшу користь дало вивчення французької: «…знання цієї мови протягом всього життя давало мені змогу розширяти свій світогляд, користуючи з багатої літератури».
Четвертий рік науки Володимир відбував із Каролем Цибульським під керівництвом його гувернера. Навчання велося малозрозумілою російською мовою: хлопців готували до вступу в гімназію.
Потім Володимир півроку жив у родині шляхтича українофіла Оттона Абрамовича разом із гувернером Боніфатієм Антоновичем. Він згадував надто мляву науку офіційного батька: той займався з хлопчиком катехізисом і читанням латинської книги, все інше Володимир повторював самостійно. У домі Оттона Абрамовича юнак доторкнувся до історії та літератури України: слухав вечірні читання творів Михайла Чайковського (Садик-Паші) про козаків. Антонович згадував: «Я перший раз побачив якийсь новий світ, немавший нічого спільного з шляхетським складом і одріжнявшийся від його особливою бадьорістю, живучостю й енергією… Ці образи Чайковського засіли мені глибоко в душу й ніколи не стерлись, положивши першу підвалину українофільства». У бібліотеці Абрамовича Володимир перечитав польські та французькі книги, запам’ятав поезії Міцкевича.
У 1844 р. Володимира за попередньою угодою батьків віддали на виховання в Рішельєвський ліцей, директором пансіону якого був Янош Джидай. Антонович жив у родині батька. У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Джидай почав керувати тематикою читання сина. З того часу він «виробив собі ту призвичайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, буквально не можучи одної години перебути без книжки». Відбулося ознайомлення з творами французьких філософів і просвітників-енциклопедистів: Монтеск’є, Руссо, Вольтера, Дідро. Крім того Антонович за спеціальну плату щодня читав старі книги в букіністичній книгарні.
У 1848 р., коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Янош Джидай перевів свій пансіон у цей заклад. Володимира також перевели у п’ятий клас гімназії. Вчений згадував: «Эти три года (1848 — 1850) составляют для меня незабвенный период моей жизни, это были года, когда слагается нравственный облик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии: теперь, в старости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет; гуманное обращение с нами директора и учителей, влияние живого и европейски просвещенного города и дружный и искренно преданный культурному прогрессу круг товарищей положили на всю мою жизнь неизгладимый отпечаток: глубокое сознание совести, стремление к справедливости, добру и правде, несколько, может быть, слишком оптимистическую, но весьма успокоительную глубокую веру в прогресс».
Звісно, наявність двох батьків, переплетення офіційних і неофіційних стосунків не могло не відбитися на його характері, бо обоє батьків були вихователями Володимира. Сам Володимир Боніфатійович ніколи нічого не спростовував, не виправдовувався, не розкривав родинних таємниць: називав батьком Б. Антоновича, згадував як «натуру зовсім пасивну, індиферентну, без усякої ініціативи і тільки з напрямком до абсолютного спокою і до життя без праці, хоч би скромного». Про хрещеного батька Я. Джидая Володимир Антонович писав як про доброго вихователя і приклад.
Залишити відповідь