23 грудня 1911 р. у м. Київ на вулиці Кузнечній (Горького), на розі з вулицею Жилянською, де до 1960 року стояв двоповерховий дерев’яний дім діда, на стіні висіла меморіальна дошка, що тут жив український історик і декан історико-філологічного факультету Київського університету імені святого Володимира — Володимир Боніфатійович Антонович, народилася Марина Антонович. Її дід Володимир Антонович був угро-поляком за походженням, а став великим патріотом-українцем – лікар, основоположник київської школи істориків, української історичної науки!
Батько – Дмитро Антонович – історик, член Центральної ради, морський міністр, міністр мистецтва, голова дипломатичної місії в Римі (1919), один з організаторів і Ректор Українського вільного університету.
Мати – Катерина Михайлівна Антонович-Серебрякова (1884 – 22 лютого 1975 р.) — вчилася в Українській академії мистецтв, учениця Василя Кричевського та Михайла Бойчука, українська малярка, графік.
Немовля рано почало ходити й говорити, називаючи себе Ляля, так потім близькі називали Марину упродовж життя. Дівчинка отримала ґрунтовну домашню освіту. Зі спогадів дитинства найяскравішими були: опера «Коза-дереза» та гостини у друзів Кістяківських.
Коли голова сім’ї виїхав за кордон, мати викладала малювання у Ржищівському педагогічному інституті. Восени 1923 p мати разом з дітьми виїхала до чоловіка у Прагу. Ляля закінчила гімназію у Чехословаччині.
У Празі родина Антоновичів жила поряд із Кандибами, дорослі й малі приятелювали. Студенти Олег Кандиба та молодший брат Лялі – Марко Антонович здружилися, так у долю Олега увійшла сестра друга – Марина Антонович-Рудницька та її подруги: Галя та Оля Кушнір, Оксана Косач-Шимановська. Марина Антонович Рудницька, перша симпатія Ольжича: перші дотики рук, цілунки… Вона згадувала свого кавалера: «Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток, ходив «по-словацькому»: комір сорочки поверх піджака. Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька… Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м’якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу, і треба було довго думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу».
У ті часи Олег дарував дівчатам приємні віршики, такі як «Акваріум»:
На сходах дому зупинись на мить
Заглянути у казку баговінну.
Он промінь впав з-посеред верховіть
І засвітив його шматком бурштину.
На листя ти задивишся бліде,
На черепашку равлика прозору,
І в цю ще хвилину дівчина пройде
З школярським ранцем сходами нагору.
І ти вже знаєш: проминуть роки,
А ти ховатимеш, немов коштовність,
Води бурштин і убрання кратки,
Однаково прекрасну невимовність.
«Бувши вірною приклонницею всіх Олегових Муз і Ґрацій, я всі ті вірші переписувала у зошити і тепер маю рукописні збірники таких поезій, що їх немає в ніяких антологіях, – писала Марина. – Часом бувало, що його приятельські почування до котроїсь із нас ставали більш «романтичними», але ми всі його дуже любили й цінили та, як це підмітила Оля (Маркусь) у своїх спогадах про Олега, ніколи в нього не закохувалися».
Відзначила Марина, що тільки з 1929 року в журналах з’явилися Олегові вірші, згадувала про його перше взаємне кохання з американською журналісткою і археологом Етель Лессер, яка приїхала до Праги у складі Гарвардської археологічної експедиції в Югославію, до складу якої приєднався Олег Кандиба.
Згодом Марина переїхала в Берлін, де студіювала мистецтво та філологію (1929–1931), і Олег відгукнувся віршем «Дон Кіхот»:
Ви від’їжджаєте. Так – просто і природньо
Змінить в потребі Прагу на Берлін.
А я… (Балбес!!) Отож не ждіть сьогодні
Належних слів і відповідних мін.
Ах, Лялю! Я не говорив ніколи
…Це ж глупо так … і соромно … і все …
Котрий вже рік щось душу рве і коле,
І б’є об діл і вихорем несе!
Та годі! Що це я?
Ви вернетесь небавом.
У Вас долоні теплі і м’які…
От я колись прийду до Вас на каву,
А Ви розкажете берлінські новинки.
Потім Марина продовжувала навчання в Карловому й Українському вільному університетах у Празі. Навчаючись у Празькому університеті, Олег часто забігав до Марини. Якщо спізнювався на потяг, лишався ночувати. «У нашому тісному помешканні для гостей залишалася вільна тільки вузька і коротка канапа з досить високими поручнями, – згадувала. – Бідному довготелесому Олегові доводилося складатися в три погибелі, щоб у ній уміститися. Вранці, простягаючи закам’янілі м’язи, пояснював, що таку позу в археології називають «похорон зі скорченим кістяком». Згодом Олег поїхав до США, Італії, де познайомився з Євгеном Онацьким і став членом ОУН. Наука та політика забирали майже весь час Ольжича. Олег і Ляля лишалися друзями, але зустрічалися значно рідше (в основному в кав’ярні «Метро»). Свою першу збірку «Рінь» Олег подарував дівчині з написом: «Лялі, футболістці і своїй Музі автор».
У 1940 р. 29-річна Марина Антонович захистила дисертацію. Викладала в Українській реальній гімназії у Ржевницях, Модржанах (1937–1945).
2 серпня 1943 року 23- річна Катерина Білецька та 36-річний Олег Кандиба взяли церковний шлюб. Ніякої надії на відносини Марина не мала, тому теж того року 32-річна Ляля вийшла заміж за професора мовознавця Українського вільного університету (Прага) 33-річного Ярослава Рудницького. Знайшлися у них діти Інна, Ждан.
У 1949 р. родина Рудницьких переїхала до Канади, мешкали у Вінніпезі. Марина вела фізичне виховання (1953–1977). Професор мистецтва в Колегії св. Андрея, викладач української та російської мов і літератур у Манітобському університеті у Вінніпезі (1957, 1963 — 65), довголітній керівник фізкультури й спорту в українських пластових таборах у Канаді. Член Об’єднання українських письменників «Слово».
16 грудня 1997 р. у м. Монреаль за тиждень до дня народження упокоїлася Марина Дмитрівна Антонович-Рудницька.
