– Так кажи: наливати цьому вишкварку чи не наливати? – пристала до мене Хомівна.
– А я тут яким боком? Як хочеш, так і роби, – намагаюсь відчепитися я.
– Е, ні! Уяви собі: дощовий ранок, спати хочеться, а нечистий приніс племінничка Льошика, у якого ж труби горять; каже, вчора не помістилися в нього сто грам за Бєлінського.
– Уперлася і я: « Володимирівна нічого не писала про нього, значить не така вже й цяця твій Бєлінський, хоч ти живеш на вулиці з його іменем!» Давай, розсуди нас!
– Так, маємо круглу дату – 210 років з дня народження «неістового Віссаріо́на», а пити за нього чи ні – вирішувати Вам. 11 червня 1811 р. в родині флотського лікаря народився Бєлінський. Міста його дитинства: Свеаборг , Чембарі, Пенза, потім Московський університет. Працював у журналах Москви, потім Петербурга, очолив літературно-критичний відділ журналу «Отечественные записки».
– От бачиш, працював критиком, значить писав про твори поетів, письменників! – зацокотів Льошик, – Що ж тут поганого?
– А ти сам подумай. На перші вірші Якова Щоголева Бєлінський так обізвався, що поет замовк майже на 30 років. Поетів «харківських романтиків» задзьобав навіки: замовкли, перестали писати.
– Так, може, то такі поети були? – не здавався Льошик.
– Усі ці поети дуже подобалися Т. Шевченку: і Я. Щоголів (автор чумацької пісні «Казаночок»), і М. Петренко (автор пісень «Дивлюсь я на небо», «Взяв би я бандуру»). А геніальний критик порадив «деяким письменникам малоросійським» припинити писати на незрозумілій для всіх, i не існуючій взагалі, українській мові. «Малоросія ніколи не була державою… Плем’я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, великих поетів мають тільки великі народи…»
– Може, він помилився? Не міг же він так сказати і про Шевченка.
– Не міг? Ще й як потоптався на нашому достойникові! « Вы помните, – писав Бєлінський у листі П. Аненкову, – что верующий друг мой говорил мне, что верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора — один на государя императора, другой на государыню императрицу… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на и<мператри>цу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше.
– Дісталося й Панькові Кулішу. « Я питал личную вражду к такого рода либералам. Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) в «Звездочке», иначе называемой … журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России или погибнуть… Вот что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны, а либеральничают во имя галушек и вареников со свинным салом…»
– Правда, українські страви Бєлінський згодом реабілітував. Сталося так, що він одружився зі старшою жінку з явно не ангельським обличчям і характером. От і почав «линяти» з родинного гніздечка. Якось поїхав із Щепкіним Україною і написав низку листів до дружини. «Вёрст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров — чистота и красивость неописанны. Вообрази, что украинский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками й ветчиной хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе — эти очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя — хуже и гаже свиней» (В. Г. Белинский. Полное собрание сочинений в тринадцати томах. — т. 12. — с. 288).
– Потвора! Потороча! Паскуда! Не діждуться вороги, щоб я пив за такого! Перетру з хлопцями: треба йти до влади, щоб назву вулиці поміняти.
