23 серпня 1935 року в невеличкому с. Попелак Сиваського району Херсонської області (між Сивашем і Асканією-Новою) народився Анатоль Перепадя. Батько Олекса Петрович – математик, родом з Ічні, Чернігівщина; мати Єфросинія Михайлівна – біолог, родом з Люсдорфа, німецької слободи під Бердянськом. Свого житла сільські вчителі не мали, часто переїжджали. Україномовна родина, батьки вчителі, правильні книжки формували світогляд скромного інтелігента. Зрештою переїхали в Олександрію, де юнак закінчив десятирічку. «Я виростав в українському місті, хоч і шахтарському, це Олександрія, навіть недавно був там: діти спілкуються українською, в залізничній касі звертаються українською.» Що вже казати про освіту дітей війни? Школярем почав віршувати, писав своє, омріяне, а опублікували вірш про товариша Сталіна.
Згодом Анатоль вирішив стати журналістом, поступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1952-1957). Почав з вивчення іноземних мов: французької, іспанської, італійської. Серед його однокурсників Тамара Коломієць, Микола Сом, Анатолій Москаленко. За одним столом сиділи друзі-студенти Анатоль Перепадя та Василь Симоненко, разом віршували. Дуетом відвідували заліки з французької. Вони складали знаки з французької літератури. Для Толі це було іграшкою, для Василя – проблема (сільська дитина учила німецьку, у виші – французьку). В аудиторії вони сідали разом. Василь відповідав: вголос читав текст, Анатоль тихенько підказував переклад. Після випускного друзі роз’їхалися за призначенням: Василь – у Черкаси, Толя – у Суми. Та зустрічалися в Києві на Чоколівці у Івана Світличного, сперечалися, начитували на магнітофон власні поезії, започаткували самвидав. Друзями вони лишилися й після смерті Симоненка.
Два роки А. Перепадя працював у газеті «Ленінська правда» у Сумах, але робота виявилася далеко не творчою, не цікавою, не подобалося вигадувати, не любив молодий журналіст пити багато горілки. Витримав два роки, навіть квартиру дали, але зустрів свого колишнього університетського викладача, який сказав: «Вам тут не місце, їдьте до Києва». Не просто сказав, а запросив звернутися до його дружини – заввідділом кадрів у «Веселці», тому його прямо з вулиці прийняли. «Перший переклад був незвичний, бо я змолоду збирав чудні слова, вів записники. Мова така була нелітературна, позалітературна на той час. Це одразу викликало, особливо в редакторів, спротив: що це таке, він все це вигадує, такої мови нема. Була ціла дискусія. Лукаш тоді недалеко жив від видавництва „Веселка”. І просто зайшов до редакції, а там саме була дискусія, обговорюють мій переклад. То він встряв і як на диво підтримав. Завдяки його підтримці і вийшов мій перший переклад.» У редакції видавництва «Веселка» Анатоль познайомився зі своєю майбутньою дружиною; від «Веселки» вона отримала те помешкання на Русанівці на дев’ятому поверсі, де жили все життя. Народився син, якому дали ім’я діда – Олексій.
Потім дванадцять років у київських видавництвах. Анатоль Перепадя перекладав українською з більшості романських мов — французької, італійської, іспанської, португальської, каталонської; по 8-10 годин щоденної праці. А для підтримки фізичної форми одягав шорти, брав за роги ровера і – здійснював 40 км прогулянки київським Лівобережжям.
Сам Анатоль Перепадя визнавав: «Мене зробила перекладачем совєтська влада. Я хотів писати свої романи. До речі, я до цього повертаюся, і як мій друг Андрій Содомора, переходжу до власної творчості. Тому що ця влада не дозволяла писати правду, писати те, чого я не соромився. Бути совєтським письменником я не міг. Тому став перекладачем.» Та хіба міг радянський кріпак перекладати твори, які зачепили душу? На жаль, ні писати правду, ні перекладати вартісну літературу радянці не дозволяли, бо це політика. Москва не дозволяла українцям перекладати письменників Західної Європи, щоб не було конкуренції. Колоніям Москва пропонувала перекладати сусідів із соціалістичного табору: болгар, поляків, румун, чехів.
«Я, коли працював у видавництві, то присилали списки заборонених слів. Туди потрапляли слова, які не мали еквіваленту в російській мові. Це робилося, щоб наша мова і переклади не перевершували розмаїттям лексики».
Припала до душі Перепаді книга Альберта Камю «Чужий». Переклав, запропонував видавництву «Дніпро» – навіть до тематичного плану не внесли, видали через 30 років – 1991! І все-таки завдяки перекладам Перепаді український читач отримав змогу читати Екзюпері, Петрарку, Камю, Монтеня. Саме Анатолій Олексійович ввів українську культуру в контекст європейської.
Працюючи у видавництві «Дніпро», Перепаді займався самвидавом своїх перекладів Поля Валері, творів свого вчителя – Миколи Лукаша. За звичай, це було так. Коли у Лукаша було безгрошів’я, Толя казав: «Ну треба ж Миколi допомогти!» Люди складалися, і Анатоль ніс Лукашу кошти. А той вручав свої поетичні переклади, записані на серветках, пачках цигарок. Ці рукописи Толя передруковував на машинці, у закладку клав 7-8 примірників тексту на цигарковому папері. Цей самвидав йшов у люди, їх вивчали, цитували.
Тривожного 1963 р. Анатоль Перепадя та Іван Світличний щоп’ятниці їздили черкаським нічним потягом, доночовували на вокзалі, потім до Василя Симоненка в лікарню. Після загибелі Симоненка архів Василя зберігав Перепадя. Згодом разом із Іваном Світличним вони передали Івану Кошелівцю посмертний архів Василя Симоненка і – «Щоденник» Симоненка вийшов у Мюнхені. Після чого почалися нескінченні профілактичні бесіди, запитання. Наприклад, якою мовою спілкується його родина. Знав, що телефонні розмови прослуховуються, тому чесно відповів: «Українською». Мало того, що кожен перекладач був під ковпаком КДБ, контора записала Анатоля до «чорного списку» (список заборонених авторів-перекладачів спрямовували в усі видавництва) – втрата роботи у видавництві «Дніпро».
8 вересня 1971 року на восьмому томі Мопассана покинув улюблену роботу. Анатоль гірко усміхався: «викинули мене з соціалізму в капіталізм.»
Як жити? «Співробітничав з журналом «Всесвіт» як читач зарубіжних новинок, рецензент, консультант і редактор. У найважчий час від 1973 до 1987 року зоставався на творчій роботі завдяки існуванню Київського комітету літераторів.» Статті в газети, халтурки-переклади давали карбованців 300 за рік, а, щоб не загинути з голоду, треба мінімум 1000 карб. Виручали колеги-перекладачі. Наприклад, у плані значився переклад роману нобелевського лауреата Франсуа Моріака «Гадючник» (рос. варіант – «Клубок змей») чи «Пармський монастир» Стендаля. Переклад робив Перепадя, автором значився Дмитро Фомич Паламарчук (який відсидів 10 років радянських концтаборів). Дмитро розписувався за гонорар і чесно віддавав гроші Анатолю. Люди пера вміли розпізнавати авторство, бачили, чий переклад, але мовчали…
11 квітня 1989 року отримав квиток члена Спілки письменників СРСР, і вийшов із підвалу на Богомольця, 5.
Анатоль Перепадя здійснив подвиг – сам один переклав всі сім томів епопеї Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу». Жодний європеєць не здійснив це самотужки; чеський, польський та російський перекладачі померли після п’ятого тому. Перепадя на цьому ж етапі мав мікроінфаркт, але блискуче завершив роботу. Ця праця вийшла в Україні раніше, ніж у Росії та Польщі. Анатоль навіть назвав себе «довірению особою Пруста в Україні». За переклад на українську семитомника Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу» Анатоль Перепадя – кавалер найвищої нагороди Франції в галузі літератури та мистецтва – Ордена Академічних Пальм. Висувався на здобуття Шевченківської премії.
Довгий час він перекладав «для шухляди», не сподіваючись на їх видання. І щастям було видання українського «Дон Кіхота» Сервантеса. Його перекладав Микола Лукаш, але не встиг завершити роботу. Після смерти учителя Анатоль переклав останні глави…
Коли розпався Радянський Союз, почали друкувати заховане в шухлядах: том Альберта Камю, Екзюпері, Моріак. Перепадя об’їздив на ровері половину Франції, мав тримісячну мистецьку стипендію в Римі для перекладу «Канцоньєре» Франческо Петрарки. Анатоль відчув себе багатієм: почав мріяти про купівлю авто, відклав навіть у ощадкасі 13 тисяч. Та економічна реформа все з’їла.
Став Перепадя автором неологізму – слова «заручник». «Я його вперше вжив, коли перекладав Екзюпері. Є у нього заголовок публіцистичного твору – „Лист до німецького заручника”. Боже, як на мене накинулися, особливо ці мовознавці з Інституту мовознавства під керівництвом Білодіда!»
Упродовж 20 років Анатоль Перепадя перекладав п’ятикнижжя Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» із старофранцузької, і нарешті ця енциклопедія сміху й оптимізму побачила друк. Переклав тритомник Мішеля Монтеня.
3 червня 2008 року на просп. Героїв Сталінграда в Києві сталася ДТП: самотнього велосипедиста збила машина. Коли прибула «швидка» Анатоль Перепадя був при свідомості. Згодом покращало, і – кома наслідок від травм.
7 червня 2008 року зупилося серце 72-річного українського поліглота, перекладача Анатоля Перепаді.
Залишити відповідь