– «Фуги Баха чули?»
– «Так фугували, щоб йому позакладало!»
– Такі наші діалоги. Кожного ранку ми згадуємо бурхливу ніч з товаришем Бахом. А сьогодні (щоб не наврочити!) тиша…
– А скажи мені, – починають Хомівна, – от нацисти й рашисти – це ж подільники, військові специ Німеччини проходили вишкіл у Союзі, мали договір про дружбу, разом поділили карту світу і розпочали Другу світову. Тільки німців засудили, а червоні виявилися білими та пухнастими. Вони чимось відрізняються?
– Ти довго думала? Бачиш, добрих окупантів не буває, Німеччина та СРСР – країни-терористи, сіячі жахів, але різниця є. Давай трохи подумаємо.
У 1941 р. Гітлер не приховував своїх намірів, щодо нападу, підганяв війська, на кордоні навіть сітку-огорожу порізали. Про це Сталіну докладав генерал армії Дмитро Павлов, інші генерали. Тепер уже знаємо, що «вєраломнава нападєнія» не було: Німеччина офіційно оголосила війну СРСР. Сталін же дав наказ: не панікувати, уникати провокацій.
– Ага, нужна проста пірістать стрілять? Виходить, німці мали якісь понятія, а рашисти патологічні брехуни – без панятія?
– Можна й так сказати: ворон ворону… І командувачі округів у суботу 21 червня 1941 р. демонстрували безпеку та спокій.
– Подалися на шашлики? – не стрималася Хомівна.
– Ні, генерали були інтелектуалами. Начальник Західного фронту генерал армії Дмитро Павлов відвідав у Мінську виставу у Будинку офіцерів; командувач Південно-Західним фронтом СРСР генерал-полковник Михайло Кирпонос у Києві дивився футбольний матч, потім відвідав театр. О першій ночі Павлову зателефонував нарком оборони, сват Сталіна – Тимошенко. Запитав про обстановку і попередив: не йти на жодні провокації. О 05:25 22 червня Павлов взяв на себе відповідальність віддав наказ: «Підняти війська і діяти по-бойовому».
– Молодець! Його нагородили?
– Не думаю, що це нагорода. Рашисти легко здали Білорусь.
– Ага, пройшли, як у нас москалі 24-го лютого…
Генерала Павлова арештували, доставили в Лефортово, допитували. 22 липня 1941-го (рівно через місяць війни) відбувся суд, розстріляли 43-річного генерала на полігоні «Комунарка». Разом із ним були розстріляні генерали В.Ю.Климовських, С. І. Клич, А.А. Григор’єв.
– А у Києві як було?
– Зранку 22 червня 1941 року киян розбудили перші бомбардування міста, бо за планом «Барбаросса» гітлерівці мали три стратегічні напрями наступу (Київ, Ленінград і Москва). 25 червня 1941р. під час німецького бомбардування загинув головний аеропорт Києва, що розміщувався у Броварах. Від перших вибухів постраждали авіазавод №13, військові аеродроми Бориспіль, Гоголів, Гостомель, Жуляни; військове училище на Печерську, завод «Більшовик», електростанції, центральний залізничний вокзал.
Гітлер наказав взяти Київ 8 серпня 1941 р. і провести на Хрещатику військовий парад.
– І що провів?
– Ага, провели. 16 серпня 1944 р. у Києві пройшов парад німецьких військовополонених 37 тисяч гітлерівців, з них 549 офіцерів, йшли шеренгами по десять осіб у ряд. Довжина колони 21 кілометр. Упродовж 5 годин (з 10 до 3 дня) крокували Києвом.
По-різному реагували кияни. Одні сипали глузливі вигуки; чотири інваліди-червоноармійці проривалися до полонених, щоб огріти кого-небудь палицею. В архівах збереглося повідомлення наркома внутрішніх справ Василя Рясного Хрущову: «Під час проходження військовополонених по вулиці Горовиця з дому №34 в колону було кинуто яблуко. Встановлено, що яблуко кинуто А. – дружиною репресованого, яка мешкала в Києві при німцях. А. нами арештована»; «З будинку №10 по тій же вулиці була кинута пачка листового тютюну і шматок хліба. Квартира встановлена, проводиться розслідування».
Після закінчення «маршу ганьби» полонених завантажили в ешелони. Дев’ятнадцять тисяч відправили на шахти Донбасу, п’ять тисяч – на підприємства Запоріжжя, чотири з половиною тисячі відбудовували Миколаївський порт і суднобудівний завод. Майже п’ять тисяч залишилися в Києві відновлювати зруйноване фашистами і рашистами місто.
– А путлер вирішив взяти Київ за три дні! Ич, як розкатав губу, забув досвід гітлера.
Залишити відповідь