Народився Ілля Юхимович 5 серпня 1844 р. у Чугуєві (Харківщина). Його батько – військовий поселенець із козацького роду Ріпа відслужив 27 років, але не став навіть унтер-офіцером, бо у перші дні солдатчини нагрубіянив начальству і був занесений у «штрафні» списки. Немолодим він вийшов у відставку і одружився з Тетяною Степанівною Бочаровою, також із родини військових поселенців. Вона була жінкою грамотною і начитаною, знала напам’ять балади і поеми Жуковського. Юхим Васильович був непитущим, і сім’я була дружною та доволі заможною. Бабуся художника тримала постоялий двір. Юхим Васильович вів вигідну торгівлю кіньми. За рисаками їздили на Дон, на Кавказ, у Воронезьку губернію і через Молдавію переправляли їх у Туреччину.
Дитинство Іллі було цілком щасливим. Двоюрідний брат Трохим Чапигін (Тронька) навчив Іллю малювати аквареллю, розфарбував для прикладу чорно-білу картинку в букварі. Батьки помітили пристрасть хлопчика до малювання та віддали його в корпус топографів. Згодом Ілля Рєпін пішов учитися іконопису в майстерню Бунакових. На початку 1860-х рр. у Юхима Васильовича сталося нещастя — через якусь епідемію загинули всі дорогі коні. Рєпіни опинилися на межі банкрутства. Тетяна Василівна почала шити на замовлення шуби, а 17-літній Ілля дбав про себе сам, пішов працювати до сільських храмів.
Та мрію про петербурзьку Академію мистецтв не залишив. У Петербурзі юнак фарбував дахи, екіпажі, навіть відра, водночас вчився у малювальній школі Товариства заохочування художників. У 1864 р. Ілля Рєпін вступив до академії і став одним із кращих студентів. Його твори помітили і навіть відзначили.
Відбулися зміни і в особистому житті 
— у лютому 1872 р. він одружився з 17-річною Вірою Олексіївною Шевцовою, дочкою своєї квартирної хазяйки. У цьому шлюбі народилося четверо дітей — дочки Віра, Надія, Тетяна і син Юрій.
Слава прийшла з картиною «Бурлаки на Волзі», яку придбав великий князь Володимир Олексійович і повісив у своїй більярдній.
Родинні стосунки не складалися, 1886 р. Рєпін розлучився з Вірою Олексіївною. Старші дочки залишилися з батьком, а Юрко й Тетяна – з матір’ю. Рєпін бадьорився, але гостро відчував самотність.
12 років художник працював над «Запорожцями», за роботою пильнував імператор – одразу дав великий аванс. Картину придбав цар за 35 тисяч карбованців, вона стала вельми популярною, її возили на різні виставки. На отримані кошти Рєпін купив маєток, де поселився з батьком і дочкою.
Ніколи не розривав Рєпін зв`язків із Україною. 1867, 1876 – 1877 рр. цілі місяці жив у Чугуєві; 1880 і 1882 року відвідав Київ. Бував у Качанівці у Василя Тарновського.
Велике місце у творчості Іллі Юхимовича посідала українська тематика. У 15 років він вперше намалював козака-запорожця, потім був ряд творів про українців, серед яких «Українська селянка» /1880/, «Вечорниці» /1881/, «Чорноморська вольниця» /1908/. Вивчаючи народне мистецтво, писав: «час подумати про український стиль в мистецтві та почати розвиток його народних безпосередніх імпровізацій».
1880 року Рєпін відвідав свого друга Миколу Ґе на хуторі Іванниківський, що на Чернігівщині та вмовив його позувати. Наступного року створив портрет М.Пирогова. Мріяв Ілля Рєпін намалювати портрет Сократа, для чого запрошував позувати відомого українського вченого Олександра Русова. Знаючи, як довго тримає моделі Рєпін, Русов сказав, що погодиться після того, як художник увічнить Тараса Шевченка в граніті. І хоч не створив Рєпін пам`ятника Кобзареві, але Ілля Юхимович не раз звертався до Шевченківської тематики: 1888 року – «Портрет Т.Шевченка» (Музей Шевченка в Києві), виконав листівку «Прометей» за мотивами творів Тараса Григоровича /1910/, створив 4 ескізи до проекту пам`ятника Шевченкові /1912/.
Дружив Рєпін з багатьма українцями: з Марком Кропивницьким, Миколою Мурашком, Андріаном Праховим, Дмитром Яворницьким, із Миколою Ґе. У Іллі Юхимовича навчалися українські художники Ф. Красицький /онук Т. Шевченка/, Олександр Мурашко /небіж М. Мурашка/, Микола Пимоненко і Семен Прохоров, Ігор Грабар, Никанор Онацький, Іван Макушенко, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко.
У 1899 р., у салоні княгині Тенишевої, Рєпін познайомився з її родичкою Наталею Борисівною Нордман, письменницею, яка виступала в пресі під псевдонімом «Сєверова». 
Донька адмірала, особа яскрава, оригінальна, знала чотири мови. Освічена та нетипова в поглядах і вчинках жінка займалася літературою, графікою, навіть фотографією, У 1900 р. вони з Рєпіним побралися офіційно, хоча Рєпін був старший за неї. В «Пенатах» Рєпін оселився разом з дітьми, другою дружиною, провів там ЗО років життя. Зрозуміло, художник не жив у «Пенатах» відлюдником. Господарі «Пенат» були дуже гостинні. Приймальним днем вважалася середа. Гостей зустрічала табличка, яка сповіщала про прийняте у домі «самообслуговування»: «Самодопомога. Знімайте пальта, калоші самі. Відчиняйте двері в їдальню самі. Бийте весело й дужче в ТАМ-ТАМ!!!». Під «там-тамом» розумівся гонг, у котрий гості повинні були бити, сповіщаючи про свій прихід. «Самодопомога» царювала і в їдальні. Стіл, середня частина котрого крутилася і на якій ставили страви, мав висувні ящики для використаного посуду, був зроблений за спеціальним кресленням Рєпіна. Господарі «Пенат» були суворими вегетаріанцями.» Знаючи це, гості їздили з своїми харчами і таємно споживали їх.
Рєпін регулярно бував в Петербурзі, хазяйновитий художник (ректор академії!) приїздив до столиці дуже рано, бо вдосвіта трамвайний квиток коштував 5 копійок, а вдень – гривеник.
Рєпін працював мало. Потроху вчився писати лівою рукою, бо права постійно боліла й поступово відмовляла. Художник сумував за Чугуєвом: «Як мені тут захотілося в Малоросію, у Чугуїв, та як захотілося, до сліз… Адже і тут добре, дуже добре!.. Але ні, хочеться бачити білі хатки, залиті сонцем вишневі садочки, ставні, рожі усіх кольорів і чути дзвінкі голоси засмаглих дівчат і грубі голоси гарних парубків; волів у ярмі, ярмарки…».
Нордман хворіла на сухоти ( туберкульоз ), тому 1914 р. в черговий раз виїхала на лікування. Ускладнення хвороби призвело до смерті, її поховали у Швейцарії.
Рєпін мешкав у «Пенатах» до власної смерті із дочкою Надією, котра збожеволіла.
У 1915 р. Рєпін відвідав Чугуїв, захоплений грандіозним проектом — створити в рідному місті «Діловий двір» — вільні художні майстерні. І хоч був І.Рєпін доволі скупеньким, але допомагав Спілці образотворчих мистецтв ім. В. Верещагіна в м. Миколаєві, був поважним членом Київської літературно-артистичної спілки, Київської спілки старовини й мистецтва.
В останні дні свого життя Рєпін працював над полотнами «Зустріч гетьмана» та «Козак-бандурист із хлопчиком-джурою». У 1926 р. Рєпін задумав картину «Гопак».
«Тижнів зо три я дуже погано почувався, але все ж таки, спираючись то на шафи, то на стіни, все ж таки не кидав Січі — підповзав і відповзав… Картина виходить красива, весела» (із листа Д. Яворницькому). Помираючи, Рєпін у забутті безперестанку водив рукою (лівою — права давно відмовила), вважаючи, що працює над своєю останньою, «красивою, веселою» картиною: «Навіть столітній дід навприсядки пішов. Підвипили, скачуть… Довкола веселий пейзаж: який і був…»
29 вересня 1930 р. Ілля Рєпін помер у своїй садибі «Пенати», яка після розпаду Російської імперії опинилася на території Фінляндії у м.Куоккала. За заповітом художника, тіло поховали в парку садиби без труни; на могилі висадили дерево.
