«Неможливо, щоб центр управління церквою був в іншій державі», – писав Олександр Лотоцький, міністр віросповідань за гетьмана Скоропадського. А таке неможливе тривало в Україні віками.
І от на початку 1919-го у Києві парафіяни єпископа Назарія (Блінова), який тимчасово очолив митрополію, попросили читати Євангеліє українською мовою. Той відмовився. Збори мирян склали статут своєї церкви, звернулися до уряду, і той підписав статут і затвердив для них парафію в розкішному соборі Святого Миколая на Печерську.
Цей православний храм Київського Пустинно-Микільського монастиря на кошти гетьмана Івана Мазепи збудований у 1690–1696 р.р. архітектором Йосипом Старцевим поруч із Миколаївським монастирем на сучасній площі Слави. Свято-Миколаївський храм був кам`яний, одноповерховий, в архітектурних формах українського бароко. Живопису й мозаїки всередині не було, іконостас, різьблений з дерева, позолочений, складався з сімох ярусів, був одним із найкращих у Києві. Собор отримав назву «Великий Микола».
У 1821 році храм передали в розпорядження військового відомства, відтоді за собором закріпилася назва «Свято-Миколаївський військовий собор».
У храмовий день – 22 травня 1919 року – о. Василь Липківський служив першу літургію українською мовою. Микола Леонтович, автор знаменитого «Щедрика», написав нові ноти кантів до цього дня і особисто диригував хором. Парафіяни не вміщалися в соборі: багато хто стояв біля дверей і на майдані довкола собору. Того ж дня до нової української парафії записалось кілька тисяч українців.
Тому день 22 травня «неофіційно» став днем народження Української Автокефальної Православної Церкви.
У Софійському соборі українська Служба Божа відбулась 29 червня 1919 р. А 10 липня в Софії Київській відправлено Літургію цілком українською мовою.
Міністр Олександр Лотоцький був переконаний: «Автокефалія – це не лише церковна, а й державна наша необхідність». Коли 14 листопада 1919 р. гетьман Павло Скоропадський підписав грамоту про федералізацію з неіснуючою державою (небільшовицькою Росією), кабінет міністрів Федора Лизогуба пішов у відставку, а з ним і Лотоцький. «Впав міністр – впала й автокефалія!» – проголосив тоді архієпископ Євлогій.
Та українці не здавалися: історики й богослови – послідовники Івана Огієнка на чолі з Василем Липківським сіли за давні письмена і знайшли рішення проблеми канонічності УАПЦ, адже з’їзд вищого кліру 451 року в Халкідоні (зараз зліва район Стамбула) 17-м правилом встановлював: щоб надалі уникати чвар за парафії, розмежування єпархій має відповідати політичному поділу країн. У жовтні 1921 року в Софії Київській відкрився собор УАПЦ і обрав своїм митрополитом Василя (Липківського).
У червні 1922-го Дмитро Мануїльський, тодішній головний комуніст України, розіслав інструкцію до губернських комітетів із грифом «Таємно», підкреслив, що боротьба УАПЦ із російською церквою – важлива. «Ми повинні звернути особливу увагу на розкол самої автокефальної церкви як форпосту петлюрівщини [і] виділяти прошарки духовенства, яке визнає політичні завоювання Жовтневої революції».
У 1934 році більшовики зрівняли з землею Свято-Миколаївський військовий собор.
У 1965 р. на його місці збудований Палац піонерів (Державна премія СРСР, 1967), триповерхова прямокутна споруда, розрахована на одночасне перебування 26,5 тисяч дітей (130 кімнат для гуртків і лабораторій, кіно- та концертні зали). 
Зараз на цьому місці готель «Салют» і площа Слави. Фото: DR
Та наша історія безперервна. 22 травня 1998 р. у Києві на Аскольдовій могилі освятили греко-католицьку церкву святого Миколая.
