Жив-був козарлюга Степан Андрійович Симиренко. Запорозьким степом гасав, а потім одружився, наплодив козачат, щоб не мало було, аж 24. У 1790 р. купив у с. Млієві ділянку (Платонів хутір), посадив сад, завів господарство; почав сивочубий чумакувати, їздити у Крим.
Незабаром землі мліївських селян стали власністю графа М.С. Воронцова, а люди – його кріпаками. У ревізьких списках 1811 р. графині Браницької записано Степана Андрійовича Симиренка 1765 р. н. Його батько кріпаком не був, але Степан відмовився присягнути цариці Катерині ІІ, за що позбувся козацьких вольностей і маєтку. Як не бився старий січовик, а не зміг викупитися, тільки єдиного сина Федора вирвав із неволі. Непокірний козак чумакував і помер у дорозі, а його діти стали кріпаками Воронцова.
Федір Степанович Симиренко зайнявся бізнесом: торгував збіжжям, шкіряним крамом, худобою; орендував млини над річкою Вільшаною.
Доля подарувала Федору Симиренку вірну дружину Анастасію Михайлівну Яхненко (дочку Михайла Яхненка та сестру Кіндрата, Терентія та Степана Яхненків) і мали вони 22 дитини, з яких лише 8 дожили до дорослого віку. Найвідомішими з нащадків стали сини Платон та Василь.
Згодом Федір викупив усю родину разом із своїми дітьми та зятями Яхненками Отут і пішла селом чутка, що побратими Симиренко та Яхненко знайшли козацький скарб. Казали люди про таку неймовірну кількість золота, якої шукачі навіть злякалися, а потім поклялися витратити скарб на добрі справи. І стали вони першими українськими капіталістами, цукровими монополістами. У 1843 р. разом заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко», побудували першу в Україні парову цукроварню у с. Ташлик, а через п’ять років біля Млієва – цукровий і (перші в царській Росії) машинобудівний і суднобудівний заводи. У 1853 р. вони заснували сучасне судноплавство на Славуті. Завод спорудив перші «залізні» пароплави на Дніпрі, які одержали імена «Українець» та «Ярослав», що ходили Дніпром тоді, коли слово «Україна» було забороненим.
У 1843 р. Т. Шевченко познайомився із Федором Симиренком і вони заприятелювали. Влітку 1859 р. до Млієва приїхав Тарас Шевченко, відвідав городищенські заводи, садибу Платона Симиренка, Кіндрата Яхненка та Олексія Храпаля. Він побачив паростки національного капіталізму, містечко майбутнього: два корпуси цукрового заводу на сім поверхів, дві школи, технічне училище, безкоштовні лікарні на сто ліжок, церкву, театр, крамниці з недорогими товарами, бібліотеку. Робітниче містечко складалося із 150 окремих будиночків із садибами для сімейних і гуртожитку для самотніх. У той час три міста царської Росії освітлювалися газовими ліхтарями: Мліїв, Москва й Петербург. Близько 200 навколишніх сіл та хуторців знаходили тут роботу й порятунок у важкий час. Тут робітники мали вищу платню, ніж у сусідів, харчувалися у їдальнях і купували товари за пільговими цінами, одержували пенсії. Їхні діти мали право безкоштовно навчатися у школі та технічному училищі, користуватися бібліотекою, лікуватися. Усюди панувала доброзичливість, повага, українська мова була не тільки в побуті, а й у діловодстві.
Коли Тарас Григорович усе оглянув, він обійняв Кіндрата Яхненка і, плачучи, повторював: «Що ти тут сотворив, батьку!» Тоді ж Шевченко залишив на згадку офорт «Приятелі», а на дверях оранжереї напис у вигляді вірша з чотирьох рядків.
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Цей автограф родина Симиренків берегла як найдорожчу реліквію.
Колишній кріпак Федір Степанович Симиренко став почесним громадянином Києва і його нащадки автоматично (спадково) одержували це звання. Цар своїм указом надав Федорові Симиренку звання почесного громадянина Російської імперії.
87-річний Федір Степанович Симиренко помер 4 листопада 1867 р. від серцевого нападу.
Залишити відповідь