Петро Кеппен

Майбутній академік народився 2 березня 1793 р. у Харкові. Він був старшою дитиною із дев’яти нащадків лікаря Івана Кеппена, вихідця із містечка Шведта на Одері. Іван Кеппен був одним із тих німців, яких виписала Катерина II в Росію, доручила йому медичну частину Харківської губернії і надала спадкове дворянство.
Малий Петро одержав пристойну домашню освіту, 12-річним поступив на підготовчий відділ Харківського університету. З 13-ти років підліток почав працювати підканцеляристом у Харківській губернській креслярні. Того ж року став канцеляристом і губернським реєстратором. 16-річним отримав чин колезького реєстратора і став студентом етико-політичного факультету. У 19 років отримав ступінь кандидата. 21-річний Кеппен захистив дисертацію, закінчив навчання зі ступенем магістра правознавства. Далі була робота в Поштовому департаменті у родича, чоловіка рідної тітки, М. Яновського. У 1819 р. побував у Таврійській губернії, ревізуючи підвідомчі поштові станції Білоруського тракту до Криму та Кавказу, створив план Ольвії (з околицями). У 1821 р. вирушив у тривалу приватну подорож Центральною Європою, займався археологічними розвідками, зустрічався з науковцями, літераторами різних країн. Повернувшись 1824, виконував обов’язки чиновника з особливих доручень міністерства народної освіти. У 1825 р. Тюбінгенський університет надав П. Кеппену ступінь доктора філософії, в наступному Імператорська Академія Наук обрала його членом-кореспондентом.
Петру Кеппену поталанило: його прийняли у кращих столичних салонах. Кохаючись у науці та літературі, 1816 року став одним із засновників Товариства любителів російської словесності. 1825-1826 року видавав один із перших бібліографічних журналів царської Росії “Библиографические листы”.
Одружився Петро Іванович із єдиною дочкою вихователя молодших дітей Павла І – Ф. П. Аделунга – Олександрою, молодшою на 9 років. 1827 року разом із родиною Кеппен переїхав до Криму. Він прийняв посаду помічника інспектора шовківництва по Південній Росії й придбав землю й оселився на березі моря у Карабагу («Чорний сад»). Він кожного року відправлявся в експедиції, доволі часто Кеппен бував у Приазов’ї та Придніпров’ї. Переїжджаючи Дніпро, Петро Іванович записав у щоденнику:’Ступивши на землю малоросійську, я дякував Богові за повернення до вітчизни. Мій девіз: вітчизні – життя.”
У 1832 р. в царській Росії була заснована премія Павла Демидова, її розмір 5 000 крб. асигнаціями або 1 428 крб. сріблом. Першим її удостоївся Петро Кеппен за розвідку “Про виноробство й торгівлю вином у Росії”. За сім років, проведених ученим у Криму, він уклав знаменитий “Кримський збірник. Про старожитності Південного берега Криму та гір Таврійських”, виданий 1837 року з присвятою наступникові престолу, майбутньому імператорові Олександру II, за що автор одержав діамантовий перстень. До цього збірника, було видано чудову велику карту Південного Криму (на чотирьох великих аркушах) із покажчиком до неї, що було вперше в царській Росії. У збірнику Петро Іванович опублікував з’ясовані ним старі назви міст і населених пунктів Криму. Наприклад, подав 22 імені м. Старий Крим.
Цього року Кеппен проводив ревізію державного майна в Таврійській губернії. Він ознайомився із курганами Корсак-могила, Куляб-Могила, Токмак-Могила, багатьма могилами з народними назвами. Великий інтерес у вченого викликали Кам’яна Могила, про яку Петро Іванович писав: “В одному місці був вхід у печеру, в якій один із моїх провідників бачив на стіні написи, з яких один був із аршин чи більше, складаючи собою рядок, у других місцях були висічені окремі слова.”
У Запорізькому краю Кеппен познайомився з Іоганом Корнісом, який власним коштом проводив розкопки. Кеппен дізнався про роботи німця, доповів про це на засіданні Російської Академії Наук. Зрештою, йому вдалося домогтися надання грошей для досліджень на річці Молочній. За наступні три роки Іван Корніс розкопав 10 курганів кочівників IX – XIII ст. і описав їх. Про ці дослідження Кеппен писав у історико-філософському випуску Академії Наук.
“Моє постійне прагнення – бути точним виконавцем покладених на мене моральних і службових обов’язків,” – говорив про себе Петро Іванович, тому йому довелося переїхати до Петербурга на запрошення президента АН графа Уварова. За короткий час він підготував і видав першу етнографічну карту Росії, генеральну карту Росії, географічно-статистичний словник, за що удостоївся премії ім. Жуковського.
Але це не врятувало від пильної уваги: так у 1841 р. Кеппен отримав догану від уряду за думку про можливість скасувати кріпацтво, висловлену в роботі «Про письмові стосунки в Росії».
У 1845 р. був одним із фундаторів Російського географічного товариства, у якому очолював відділ статистики. Він організував систематичний збір даних про національний склад населення Росії й 1851 року надрукував першу “Етнографічну карту Європейської Росії”.
Слід зазначити, що друзі знали Петра Кеппена, як веселуна, дотепного жартівника, прекрасного оповідача й тонкого цінителя музики.
Мав учений чотирьох дітей. Старша дочка Олександра ще в Карадагу разом із батьком ходила до Нікітського ботанічного саду. Там Кеппен спілкувався зі своїм другом Християном Стевеном, засновником цього саду, а дочка тішилася рослинами. Згодом у тому саду Сашенька знайшла собі коханого чоловіка В. Ф. Келлера, майбутнього директора Нікітського ботанічного саду.
Меншенька Наталя проводила біля татуся весь вільний час: вона допомагала Петру Івановичу вести листування, пізніше й сама, захопившись письменством, опублікувала низку праць про Крим, власний докладний щоденник.
Син Федір став ентомологом, автором 70 праць про комах і бджіл Таврійської губернії.
Молодший Володимир уславив рід як серйозний учений метеоролог і кліматолог. Випускник Петербурзького університету 1872-1875 рр. працював у Головній фізичній обсерваторії імперії, наступні 44 роки – в Німецькій морській обсерваторії в Гамбурзі, з 1919 року до останку жив у Граці. Основні праці Кеппена-молодшого стосувалися загальної та синоптичної кліматології, морської метеорології. Він один із засновників аерологічних досліджень. Вивчав кліматичні умови багатьох районів Землі, океанів.
Останні два роки життя Кеппен прожив у своєму маєтку в Карабаг-Бурун (поблизу Алушти, підніжжя гори Кастель). 23 травня 1864 р у цьому маєтку помер 71- річний вчений Петро Кеппен. Серед посаджених ним кипарисів, на родинному цвинтарі Петро Кеппен знайшов останній притулок.