– Як командувач українського корпусу виходжу на розстріл першим! – звернувся генерал Яків Гандзюк до своїх друзів.
– Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас.
Хто він? Як потрапив до рук москалів?
21 березня 1873 р. в селі Багринівці Подільської губернії (нині – Літинського району Вінницької області) в сім’ї відставного бомбардира, згодом заможного селянина Григорія Гандзюка народився син Яків. Було в родині ще четверо дітей: брати – Сазон, Іван та Петро, сестра Антоніна. З часом Іван став священиком, Сазон і Петро – селянами, Яків – військовим. Дружна працьовита родина побудувала найпершу в Багринівцях цегляну хату. Яків закінчив п’ять класів Вінницького реального училища, потім – Одеське піхотне юнкерське училище «по 2 розряду» (із званням підпоручика, 1896) й окружні штабс-капітанські курси, після чого пройшов шлях від рядового 47-й піхотного Українського полку до генерал-майора.
Російсько-японську війну 1904-1905 років закінчив у чині штабс-капітана з трьома бойовими орденами. Брав участь у найтяжчих боях під Ляояном, Сандепу, Мукденом, на річці Шахе. Коли в одній із сутичок полк потрапив у оточення, у безвихідній ситуації двометровий велетень поручик Гандзюк вихопив бойове знамено з рук прапороносця і повів бійців у атаку на ворога. Підрозділ вирвався з оточення. Яків Григорович отримав орден Св. Георгія IV ступеня.
Яків Гандзюк одружився з дочкою дійсного статського радника Вірою Чудиновою, мав сина Георгія. За ратні подвиги воїн отримав від царя Миколи ІІ разом із дружиною Вірою Олександрівною та сином Георгієм потомствене дворянство. Невдовзі його підвищили в чині – став капітаном, а через два роки – підполковником. За спогадами онучки, Лідії Гандзюк-Логвиненко, Яків Григорович володів п’ятьма іноземними мовами, багато читав, добре орієнтувався у політиці. Не терпів зверхнього ставлення до рядових солдатів, був надзвичайно суворим до себе і у всіх вимірах кришталево чесною людиною, характер мав рішучий, залізну волю та виняткове уміння впливати на людей.
Першу світову війну Яків Гандзюк починав у чині підполковника. До 1918 року був двічі поранений, чотири рази контужений, нагороджений орденами Св. Станіслава I-II ступеня з мечами, Св. Володимира, Георгіївською зброєю; у листопаді 1915 р. президент Французької республіки нагородив його медаллю “Мілітер”.
26 січня (8 лютого) 1918 р. після п’ятиденного гарматного обстрілу червоні війська Муравйова увійшли до Києва. Столицю УНР більшовики буквально затопили у крові тисяч городян, було вбито Київського митрополита Володимира.
27 січня (9 лютого) 1918 р. уночі урядовці УНР утекли з Києва до Житомира, кинули армію напризволяще. Михайло Грушевський тужив за спаленою бібліотекою, хоч пізніше на похованні героїв Крутів скаже латиною: «Солодко вмирати за батьківщину». Павло Скоропадський ще у грудні 1917-го пішов у відставку. Симон Петлюра зберігав позу ображеної дружини. Військовий міністр Микола Порш покладався на самооборону.
Армія оборонців УНР цього не знала. Цієї ж ночі крізь хурделицю з Білої Церкви до столиці мчало авто командувача 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка, щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні Києва. Крім комкорпусу, в салоні був начальник штабу генерал Яків Сафонов і керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. За шість кілометрів від Києва генеральське авто стало здобиччю кулеметної застави більшовиків.
Полонених привезли до резиденції Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам і полковнику перейти на бік більшовиків, але всі відмовились. Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали у генералів особисті речі й доставили до будівлі колишнього Олексіївського військового інженерного училища (нині військовий ліцей імені І.Богуна) на Печерську – одного з численних місць більшовицьких розстрілів. У сутінках муравйовці повели полонених на схил поблизу стін училища й наказали стати до них спиною, це обурило генерала Гандзюка: «Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам у вічі!»
Яків Гандзюк помер не одразу: велетня матросня нещадно добивала, на його тілі нарахували дванадцять багнетних поранень. Влітку 1918 року в одній із братських могил впізнали тіло генерала Я. Гандзюка (він мав зріст понад 2 метри та унікальну бороду). Його поховали на схилі Дніпра у Видубицькому монастирі. На дубовому хресті була фраза про генерала, по-звірячому вбитому більшовиками.
Звісно, нас привчили називати загарбницьку війну РФ проти УНР «громадянською війною», наші герої або стиралися з генної пам’яті, або трактувалися бандитами, тому і зникла могила Якова Гандзюка.
Наприкінці 1918 року вдова генерала Віра разом із 10-річним сином виїхала до Німеччини, де померла у 1950-му. Георгій Гандзюк ночами працював у шахті, вдень учився. Дипломований інженер і юрист мав сім робочих мов. Після смерті матері емігрував до США, Каліфорнії. Працював на заводі, викладав російську мову. Його дружина, дочка одного з керівників Біломорканалу, розстріляного після будівництва (акція зачистка від свідків) працювала кравчинею. Мали п’ятеро синів, які не міняли прізвища. Згодом вони мали власний бізнес. У 1988 р. Георгія Яковича Гандзюка не стало.
На початку 1922-го більшовики за постановою ревтрійки розстріляли Сазона Гандзюка, селянина, який був у 1909—17 рр. депутатом Держдуми, брата: «генерала-мазепинця»; батьківську хату відібрали, рідних розкуркулили: вигнали з дому на сніг та мороз у чому були та вислали в Сибір…
І тільки в кінці 90-х із США прилетіли онуки генерала, упорядкували дідову могилу; власним коштом поставили пам’ятник із зображенням схрещених шабель і написом: «Нет больше той любови, как если кто положит душу свою за своих друзей».
. 
Коли на живих вождів надії не маємо, хоч мертвих згадаємо…
«Наши мертвые нас не оставят в беде»
В. Висоцький
Залишити відповідь