Ірина Ратушинська

– Вот ведь вас паслушаешь, дак только укрАинцы были свидомыми. А что, расейськомовных среди них не было? – чомусь зацікавилася Софочка.
– Чому не було? Були! За часів СРСР російською писав українець, автор «Незнайка» Микола Носов. Луганчанин Михайло Матусовський – автор відомих радянських хітів «Подмосковные вечера», «С чего начинается Родина?», «Белой акации гроздья душистые». Російськомовним у побуті був Олександр Ільченко – автор химерного роману «Козацькому роду нема переводу». Леонід Кисельов писав поезії російською і тільки в кінці свого короткого життя перейшов на українську.
– Да не об этом я. Я о писателях-дисидентах, Вы ведь постоянно пишете об укрАинцах – запрещали, сидел, расстреляли.
– Як це я не пишу про російськомовних дисидентів? А Віктор Некрасов? А Гелій Снєгирьов? А Ірина Ратушинська?
Вот-вот, о последней я слышу впервые. Можно поподробнее?
– А будь ласка! Ірина народилася 4 березня 1954 р. в Одесі. Батько інженер, мати – вчителька російської мови. Зі своїм майбутнім чоловіком, Ігорем Геращенком, познайомилася, коли їй було п’ять років, йому – шість – киянин разом із батьками приїздив відпочивати до моря. Ігор із Іриною віртуозно лазили дахами та горищами Одеси, плавали, ловили рибу та комах і метеликів, про яких хлопець багацько знав цікавого. Вони подружилися, але конфліктували, вирішуючи, чиє місто краще.
У школі Ірина старалася на уроках мовчки читати літературу, писала вірші, але атеїстичні проповіді її дістали – і дівчина вибухнула обуренням, вона ж була таємно хрещеною:
«Нас крестили холодные воды,
Отвергающей Бога страны».
«Под соборными сводами
вечными,
Босиком по пыльным
дорогам,
С обнаженно дрожащими
свечками
Люди ищут доброго Бога».
Поступила на фізичний факультет Одеського університету. Багато читала, познайомилася з самвидавом, передрукувала з забороненої тоді літератури «Архіпелаг ГУЛАГ». Взяла собі його девіз «Не вір. Не бійся. Не проси». Із 1973 р. її поезії (підписані своїм прізвищем) з’являлися у самвидаві. Коли Ратушинській запропонували працювати в групі інформаторів, які спеціалізувалися на контактах із іноземцями, Ірина відмовилася. Її попередили, що на кар’єрі фізика вона може поставити хрест. Але «Мы дышали стихами свободы, мы друзьям оставались верны!», – писала Ірина. Її друзями були члени команди КВН «Одеські джентльмени», для яких Ірина писала репризи. Випускний:
Покидаем свои города –
Кто в безвестность,
А кто в хрестоматию –
Так ли важно, который куда?
У 25 років Ірина пішла під вінець і переїхала до чоловіка в Київ. Познайомилися з Іваном Світличним, Миколою Руденком. Писали, поширювали самвидави, мріяли побудувати власну хату. Ігор та Ірина вперше були піддані адміністративному арешту 10.12.81 за участь у демонстрації на захист прав людини в Москві, біля пам’ятника Пушкіну. Перша публікація Ірини з’явилася у журналі «Грани» (1982).
Їй було 28. «Взяли» мене 17 вересня 1982 року. Ми з Ігорем тоді працювали сезонними робітниками у радгоспі «Лишня»: збирали яблука. Через правозахисну діяльність Ігоря з роботи погнали, а моя репетиторська, незалежна від держави, діяльність починалася з жовтня. З нами обіцяли розрахуватися не грошима, а яблуками. Нам залишалося працювати два тижні, коли мене «взяли». Запросили у контору радгоспу, нібито для уточнення чогось-там уранці, перед початком роботи. А звідти вже запхали в білу «Волгу». Ще й, для годиться, зброю показали: арешт особливо небезпечної державної злочинниці. Досі обурює, що яблук, нами зароблених (три тонни!), ми так і не отримали».
У Києві, у в’язниці КДБ відсипалася і писала:
Моя тоска – домашняя зверушка.
Она тиха и знает слово «брысь!»
Ей мало надо – почесать за ушком,
Скормить конфетку и шепнуть: «Держись!»
И только ночью, словно мышь в соломе,
Она завозится и в полусне
Тихонько заскулит о теплом доме,
Который ты ещё построишь мне…
За шість віршів, серед яких «Родина», 3 березня 1983 р. засуджена за ст. 62 УК УРСР за антирадянську діяльність, дали термін сім плюс п’ять. Нікому з жінок після сталінських часів за політичною статтею такого терміну не давали.
Родина (Одеса, 1977 р.)
Ненавистная моя родина!
Нет постыдней твоих ночей.
Как тебе везло
На юродивых,
На холопов и палачей!
Как плодила ты верноподданных,
Как усердна была, губя
Тех — некупленных
‎и непроданных,
Осуждённых любить тебя!
Карцери, ШИЗО, голодування і поезія…
«В удушье камеры!
Потом – в бетонный двор
На пять шагов, а после – на этап
С немецкою овчаркой по пятам
Все в тот же срок,
неведомо какой»…
Хто його знає, як збірник Ратушинської у перекладі англійською опинився на столі Президента США Рональда Рейгана. Доля поетки його схвилювала. На зустрічі Рейгана з Михайлом Горбачовим була умова – звільнення Ратушинської. З таким же проханням виступили Прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер і Президент Франції Франсуа Міттеран.
Випустили Ірину у 1986 році. Реабілітували. Потім статтю, за якою вона була засуджена, взагалі скасували. Незабаром Ірина з Ігорем поїхали до Великої Британії на запрошення міжнародного літературного PEN-клубу. Там вони довідалися, що їх навздогін позбавили радянського громадянства. Про жіночу колонію суворого режиму для «особливо небезпечних державних злочинців» у Мордовії написала бестселер «Сірий — колір надії».
Пропрацювала Ірина два роки в Нортвестернському університеті в Америці. Потім переїхали до Англії: купили будинок у Лондоні. Об’їхали навколо світу. Ратушинська писала книги, Ігор займався бізнесом. Паралельно він закінчив Гілдхоллський університет за фахом ювелірний дизайн.
Ви не задумувалися, чому майже ніхто з наших дисидентів не продовжив себе в дітях? У зоні був закон: «жити будеш, любити – не захочеш», тому тортури та медицина вбивали єство. Шість років Ірину лікували в Лондонській академії акушерства і гінекології і вона народила близнюків: Олега та Сергія. Коли синам виповнилося шість, зайнялися переїздом. Ігор вирішив: Москва, бо дружина — росіянка, вірші й романи пише рідною мовою. Ігор — українець, сини теж знають українську.
Ратушинська писала поезії, прозу, сценарії для серіалів «Пригоди Мухтара», «Таксистка», «Аеропорт», редагувала серіал «Моя прекрасна няня». 5 липня 2017 р. 63-річної Ірини Ратушинської не стало.
– Так это она написала? Занятно…