Пантелеймон Куліш – автор першого українського історичного роману «Чорна рада» і герой багатьох романів, один із яких продовжувався все життя…
Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 26 липня (7 серпня) 1819 року в містечку Вороніж на Чернігівщині (тепер Сумської області) в сім’ї заможного землевласника, який претендував на дворянство. Вчився у Новгород–Сіверській гімназії, потім на правах вільного слухача три роки відвідував лекції на словесному, а згодом на правничому факультеті Київського університету. Опісля — вчителював у Луцьку (де почав писати «малоросійські оповідання» російською мовою) та Києві, де згодом працював як археограф під керівництвом Михайла Максимовича.
24-річним Панько Куліш завітав до родини Білозерських на хутір Мотронівку на Чернігівщині, упродовж літа він гостював, господарі поселили письменника в окремій хаті, де він писав «Чорну раду».
Красива, розумна 15-річна Олександра гарно співала українських пісень, закохалася навіки у аристократичність Куліша та його чарівний голос. Панько посватався, але мати Саші не погодилася: її зупинили безрідність Панька (а Білозерські вважали свій рід князівським), його безгрошів’я та важкий характер (жовчність, заздрісність). Самовпевнений Куліш ридав усю ніч, а вранці поїхав до Петербурга. У столиці він закрутив роман із дочкою ректора Ольгою Плетньовою, разом із якою редагував «Современник».
Через рік він знову приїхав до Бєлозерських і поновив розмову про одруження. Мати Олександри сказала, що дочка юна, але вільна, тому звернулася до дочки:
– От Пантелеймон Олександрович запевняє, що ти його любиш.
– Так, я його люблю. І якщо Ви проти, я не вийду за нього, але за іншого теж не піду.
Мати здалася. Уже на порозі вічності Ганна Барвінок писала: «Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и оттого я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент — воспоминания прошедшего».
24 січня 1847 року відбулося весілля; «старшим боярином» був Тарас Шевченко, який сипав жартами, дотепами та довго зберігав квітку, подаровану нею. Сашенька вмовляла Шевченка їхати з ними, подарувала Тарасові своє віно. Молоді поїхали до Варшави, але по дорозі Куліша арештували. Відчай був таким, що у Олександри стався зрив вагітності. У Куліша була ідея-фікс: розмноження, багато синів, а безпліддя дружини стало вироком. Три роки молоді провели в Тулі. На засланні юна Саня стала економкою, нянькою чоловіка. Вона з дитинства мала здібності хазяйки, а у заміжжі досягла кулінарних вершин: вередливий гурман Микола Костомаров любив її грибочки, Тарас Шевченко млів від маринованої нею корюшки.
Всі вільні кошти родини Білозерських пішли на Куліша: на видання його творів, на придбання типографії, друк журналу «Основа». Куліш визнавав, що жінка тягла увесь життєвий клопіт за двох, без неї жодна його книга б не була написана. Наступні 9 років подружнього життя не були медом: Куліш любив усіх учити, вважаючи себе зразком. Санечка ж економила кожну копійчину, сама ходила на ринок, готувала їжу; економила на власному одязі, носила цератовані панчохи. Таке життя змінило фігуру, руки й думки Олександри. Читати, займатися собою було ніколи. Можна було не витрачатися на чоловіка, спрямувати кошти на себе: гардероб, косметику. Можна було кинути Куліша і поїхати за кордон, але Саня обрала долю вічнозеленого барвінку, який слався під ногами і вірно тримався. 38-річний Панько скиглив, бо життя проходить, а він і кохання не зазнав, і продовження роду не буде. Чоловікові вона вже здавалася немудрою, заземленою і неохайною, тому у нього почався перехідний період (він переходив із рук у руки).
Він навіть написав дружині листа про власні почуття до 16-річної Мані де Бальмен (ця закоханість тривала все літо). Потім був епістолярний роман із 17-літньою Лесею Милорадович, яку Панько так афішовано зваблював більше двох років, що Олександра кинула чоловіка та поїхала до матері. Леся була загіпнотизована Паньком, але той різко обірвав роман, Панько кинувся зваблювати Марка Вовчка. Якщо при великому бажанні можна повірити в платонічні стосунки Куліша з Манею та Лесею, то Марко Вовчок слово платонічний вважала вульгаризмом.
Марія Вілінська та Пантелейлон Куліш домовилися про зустріч на поштовій станції. Пантелеймон Куліш – редактор журналу «Основа» – і не гадав, що автор оповідань – жінка, коли говорив, що цей письменник, як бджола Божа, випив найкращу росу із квіток нашої мови, «автор трудився як етнограф, але в етнографії виявився поетом». За кілька плідних ночей Панько вичитав і відредагував збірник оповідань; народився псевдонім Марко Вовчок. Вона – світлий розум, талант, її мова – чистий струмок, а до того ж – красуня. Пантелеймон Куліш одразу ж поставив діагноз Марії – «мовчазне божество». Закоханий у Марію з першого погляду, Панько Куліш поєднав прізвище чоловіка з її «вовчкуватістю» у спілкуванні й народилося – «Марко Вовчок», ненависне для самої письменниці «прізвисько».
Мріючи про спільне життя за кордоном, Куліш, поїхав до Німеччини, замовив номер на дві особи і застиг в очікуванні, не маючи й тіні сумніву щодо бурхливого роману. Коли Куліш застав Марію, Богданчика і Тургенєва, одразу ж назад. З приводу палких почуттів шанувальників Марії Іван Тургенєв поглузував: «Шевченко не повесится, Кулиш не застрелится, Костомаров… может, бросится в воду, — но что же делать?»
Егоїстичний, неврівноважений П.Куліш одержав щигля і повернувся до дружини, бо без неї був матеріально безпорадним, але нюанси його характеру довели Олександру до важкої психічної хвороби.
Він розпустив чутки, що оповідання Марко Вовчок – то твори Опанаса Марковича. Упродовж 30 років ображений коханець виливав гори бруду й непристойностей на звабливу Марка Вовчка, стверджуючи: «Її легковажність і зрадливість загубили мене». А Саня без чоловіка розцвіла: уклала збірочку народних пісень, першою з українських жінок почала писати новели, оповідання. Книгу прози «З народних уст», вона видала за підписом Ганна Барвінок, за що Борис Грінченко назвав письменницю «поетом жіночої долі».
І знову нелегке подружнє життя. Влітку 1860 року Пантелеймон Куліш подорожував Україною, відпочиваючи від напруженої праці у Петербурзі, прагнучи забути гіркі розчарування. У Чернігові Панько Куліш з головою поринув у солодкий і дуже афішований роман із дружиною Леоніда Глібова – Параскою. Леонід Іванович навіть зважився влаштувати стіл-трикутник, на якому заявив, що його дружина вільна обирати свою долю: хоче їхати з Кулішем до Києва – то її вибір. Параска наважилася кинути чоловіка, проїхала півдороги до Києва й повернулася до свого чоловіка.
А у Києві письменника очікувала юна київська інститутка Горпина (Агрипина) Ніколаєва, з якою вони листувалися упродовж року. У перших листах панночка зверталася до П. Куліша, як до національного авторитета, з часом вона стала освіченішою та сміливішою, починала словами «Все для меня, Пантелеймон Александрович!», підписувала «Вся Ваша Горпина». Вони зустрілися, Куліш запросив Горпину поїхати в Одесу, щоб там разом відпочити. Відважна киянка розірвала відносини зі своїм нареченим, але до Одеси не поїхала.
Потім була юна наївна Ганна Рентель… Зрештою пані так дістали П. Куліша, що він скаржився своєму секретареві: «Жінки за мною волочаться».
Вони таки відсвяткували «золотий ювілей» незабутнього весілля, 50 років подружнього життя. Саме того дня Панько смертельно захворів, а 14 лютого 1897 р. на хуторі Мотронівка, Куліш помер. Український письменник, поет, драматург, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, член Кирило-Мефодіївського товариства. Пантелеймон Куліш переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти». Саме він розробив упроваджену в Україні систему сучасного фонетичного алфавіту й правопису, так звану «кулішівку» (на західних землях трансформовану в «желехівку»). що лежить в основі сучасного українського правопису.
Крім того, П. Куліш був талановитим художником. Його малюнок “Село Олександрівка”.
Та навіть після смерті Олександра Куліш була вірною чоловікові. Доглядала його могилу в Мотронівці; упорядкувала його архів, спогади, листування. Щоб видати його твори, вдова продала Мотронівку; хатинку, у якій Куліш писав «Чорну раду», вона перенесла до маєтку Кочубеїв. Ганна Барвінок померла в хаті сторожа, неподалік музею свого чоловіка. Микита Шаповал писав: «Скінчилась життєва поема, що звалась Кулішами».
Залишити відповідь