Ну, хто з нас не наспівував цю пісню? Усім бо вона відома. Такий шедевр могла створити тільки закохана особа; не просто закохана, а хвора тим коханням. Сам Іван Франко писав про своє чи не останнє кохання:
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,
Впивається її красою зір.
Це була Целіна Журовська (по чоловікові Зигмунтовська).
Народилася Целіна в Трускавці 1856 р. Юна полька мешкала у шляхетській родині в Дрогобичі. Батько Целіни був фанатичним шукачем нафти на Дрогобиччині, він навіть продав свій маєток, щоб оплатити розвідки. Целіну врятувала тітка зі Львова, яка дала племінниці більш-менш пристойне виховання. Спочатку в Дрогобичі, потім у Львові дівчина працювала на пошті маніпулянткою. Вона сиділа біля великого вікна, наче на аукціоні, й очікувала «покупця-шляхтича» з відомим прізвищем та маєтком…
Тарас Франко згадував: «Пізнався батько з Целіною ще в Дрогобичі, коли та сиділа біля поштового віконця й обслуговувала публіку. Почував себе при ній несміливим, бо ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала…» Іван Франко у листі до Агатангела Кримського зізнавався: «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших десять літ, її впливом були мої писання «Маніпулянка», «Зів’яле листя» дві п’єски в «Ізмарагді» і повість «Лелюм-Полелюм…» Жіночий образ у «Перехресних стежках», теж навіяний постаттю Целіни, має ім’я Регіна (цариця). Цариця, королева сонця, мрій і дум поета…
Целіна нагадувала Франкові розкішну античну красуню: висока, повнувата, з біло-рожевою порцеляновою шкірою, з густим попелястим волоссям і крижаними очима («немов криниці дно студене»). Поет не міг надивитися на панну: місяцями він буквально переслідував Целіну. Вона йшла з роботи, а він — слідом. Вона зупинялася — зупинявся і він. Він, як школяр, боявся промовити словечко.
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чому ж вона була такою гордовитою до Франка? Целіна давала банальні пояснення: не могла покохати рудоволосого погано збудованого «русина» у вишиванці та простими манерами, бо очікувала брюнета з синіми очима. Крім того, не подобалось його прізвище, а також відсутність маєтку.
Одного дня поет з’явився на пошті в супроводі гарної брюнетки. То була Ольга, дружина Франка. Іван Якович тоді мав проблеми з зором, тому привів дружину, щоб вона розглядала Целіну і описувала її красу, одяг. Адже «за любов її і ласку дам я небо, рай, весь світ».
На початку 1890 р. Целіна виїхала зі Львова до Перемишля, кілька разів Франко приїздив до неї. Вірш «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» він написав під впливом тих відвідин. 15 лютого 1896 р. Целіна вийшла у Дрогобичі заміж за поліцейського комісара Здіслава Зигмунтовського, старшого за неї на 14 років. Після, одруження виїхала до Станіславова, де чоловік одержав посаду судового службовця та отримував зарплату по дев’ятій шкалі судових чиновників – 2800 корон річно. Франко ж на цей час за працю в “Kurjerze Lwowskim” отримував тільки 100 корон щомісяця.
Байдужість Целіни до Франка була вражаючою, чи не тому поет вигукнув: «Любов – це кара, це сумна в’язниця,
Бог від якої заховав ключі.»
А Целіна таки була шовіністкою: українською мовою гидувала розмовляти, листувалася з Іваном Франком тільки польською. Присвяченого їй «Зів’ялого листя» вона не читала і не мала наміру читати, бо не вміла і не хотіла читати українською. Для чого? Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, і вона преспокійно відповіла, що з усього їй найбільш сподобався опис квартири в одному вірші. Подібну квартиру по вул. Вронських, 5 (тепер вул. О. Колесси, коло Лазарівського монастиря) винаймав Здіслав Зигмунтовський. Приміщення складалося з покоїв, кухні. Пригадуєте п’ятий вірш з третього жмутку?
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, відхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п’ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає… Та вже ж не для мене
В очах її світло то блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
Одного дня Франко прислав Знгмунтовській листа, в якому просив бути кумою, хресною мамою його дітей. Целіна відмовилась, бо сама на цей час чекала дитину. «Шановний пане, – написала вона йому на поштовій листівці 31 жовтня 1896 року, – прикро мені, що не можу задовільнити Ваше прохання, бо я не здорова…»
1 листопада 1899 р. Целіна овдовіла, наступного року перебралася до Дрогобича, купила будинок, у якому жила разом із сином Здіславом та донькою Софією, яких виховувала в польському патріотичному дусі.
Згодом вона повернулася з дітьми до Львова, часто міняла помешкання, просила у Франка допомоги, коли сина виганяли з гімназії, брала у Івана Яковича гроші. Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні, котра письмово звітувалася про господарство. Двічі, у 1912 та 1914 рр. Франко разом із Здісем їздив відпочивати, а за хворою Ольгою доглядала Целіна. На початку Першої світової Франко писав: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом тепер у ровах недалеко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула.» У грудні 1914 р. поет привів Целіну з дітьми у свій будинок. Дружині пояснив, що це економка. До червня 1915 р. родина коханки жила в домі Франка на повному його утриманні, а дружину з дня Св. Миколая помістив у Кульпаркові в божевільні.
Коли Целіна відвідала Франка під час хвороби, він не прийняв її, навіть не хотів бачити, а сказав медсестрі Софії Монжеєвській: «На поріг не пускати її».
У 1940 р. до депутата Верховної Ради УРСР Петра Франка прийшла старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі. Вона просила у радянської влади новий будиночок у Брюховичах. Син Франка не зміг їй відмовити. У той же час Ольга Франко тулилася в своєму будинку у Львові, де містився музей поета. Целіна ж полюбила виступи на конференціях, різного роду зустрічі. Вона не просто відвідувала музей, а гостювала у вдови, доводячи бідну до сказу.
Навесні 1941 р. у Брюховичах померла 85-річна паралізована Целіна Зигмунтовська, та, яка «сміючись вбила чистую любов» Івана Франка.
Залишити відповідь