Ольга Федорівна Хоружинська народилися 10 квітня 1864 р. у с. Бірки на Харківщині. Рід її заснували брати Василь і Петро Лаврентійовичі Хоружинські, які прибули на Харківщину в 1780-ті р., осіли в слободі Мерефа. Її тато – поміщик, член Київської Громади, нащадок старовинного козацького шляхетського роду; мати – вихователька дітей – рано померли. Ольга та троє її сестер потрапили під заступництвом російського імператора Олександра II. Виявляється, цар дав слово «подбати про сестер – вони круглі сироти» їхньому братові Миколі – молодому офіцерові, який вмирав у лазареті під час кримсько-турецької війни. Всі четверо сестер були прийняті в Харківський інститут шляхетних дівчат, яким опікувався імператор. На канікули дівчат забирав до себе в Одесу дід по матері – мільйонер, генерал Тамань дбав, щоб онуки мали гідний культурний відпочинок, вишукане товариство, корисні знайомства. Бабуня Агафія Семенівна Таманова готувала сестричок до успішного родинного життя. Звісно, дівчата були заможними (дід подбав про віно внучок, Ользі він виділив 10 тисяч царських рублів, срібний сервіз, хутра), тому шити-варити-прати ніхто не навчав, але українські кулінарні таємниці сестри Хорунжинські опанували. Вони навчилися заготівлі конфітюрів, варень, джемів, наливок, пирогів із дріжджового тіста; знали традиції чаювання.
Ольга здобула прекрасну освіту: закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, вищі жіночі курси в Києві. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Як писала її донька Анна, була «очитана».
Ольга та її сестри мали мету: прислужитися Україні своїми знаннями та статками. Вони вивчили українську мову, перейшли на рідномовне спілкування. Дві сестри Ольги Хоружинської були одружені з членами Київської Громади. Сестра Антоніна була дружиною Єлисея Трегубова, викладача у колегії Ґалаґана. Жили вони поряд із колегією, тому у їхньому домі зупинявся Іван Франко. Коли 29-річний львівський гість побачив симпатичну 21-річну Ольгу і почув, що двоє дідів-генералів дають їй півмільйона золотих рублів, він задумався про можливість шлюбу. Не секрет, що ми охоче обираємо симпатичні виправдання своїх вчинків. Так Іван Якович, коли почав листуватися з Ольгою, листовно посватався до неї, обставив їхній шлюб, як єднання Сходу та Заходу. З високою думою зробити шлюб уособленням духовної та політичної єдності Західної та Східної України – Ольга зав’язала собі світ.
У травні 1886 р. Франко приїхав одружуватися, але цій події геній не надавав великого значення. Так, у Павлівській церкві Колегії Галагана зібралися гості, наречена, весільні «бояри», священик, молодого не було. Виявилося, що серед книжок Трегубова він знайшов один цікавий стародавній вірш і, забув про все, всівся його переписувати! Тільки наполегливі вмовляння друзів примусили письменника відкласти справу і нарядитися у сюртук. Під час весілля наречений на вигук «Гірко!» не знав що робити, бо в Галичині такої традиції не було. Молодята не затримались у Києві, відразу ж відбули до Львова. Іван Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою… Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш».
Рудий, сутулуватий, абияк одягнений, не дуже уважний до неї молодий був Ользі не до душі, крім того вона знала про особливе ставлення Франка до процесу кохання, про його коханих. Розуміла, що ніколи не стане для свого чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але ж вона стане другом генієві, допоможе йому матеріально й морально.
Ольга навчила чоловіка вільному володінню французькою. Як писала сестра Ольги: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре». Прикметно, що аристократка ніколи не опускалася до усних чи письмових розмов про своє подружжя: все носила в собі.
На новому місці Ольгу очікувала роль донора: весь посаг у 500 тисяч золотих рублів вона витратила на Франка. Оплачувала видання заснованого Франком журналу «Життє і слово», власним коштом опублікувала книжку Франка «В поті чола», збірку «З вершин і низин». Ольга Франко писала статті, робила переклади з іноземних мов; допомагала чоловікові в літературній праці: вони разом збирали казки, легенди. Ольга навчила чоловіка вільному володінню французькою; спонукала Франка записатися до Чернівецького університету і він здобув вищу освіту. Завдяки її віну Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію. Франко отримав диплом доктора філософії, але не зміг влаштуватися на роботу: до Львівського університету його не бажали приймати, а платну посаду голови НТШ перехопив Михайло Грушевський. Франко ж любив говорити, що захистив докторську, аби задовольнити амбіції дружини.
Іван Якович прихопився поповнювати свою бібліотеку дорогими першодруками, мав 15 тисяч унікальних книг, хоч знав, що продавець «пасеться» в бібліотеці Андрея Шептицького. Коштів дружини вистачало на пристойне життя: вони винаймали житло, прислугу. У Франка виробилася звичка мати щоденну ранкову каву зі збитими вершками та свіжою булкою; каву з 2 до 3 години у «Монополії». Хоч Львів тішився кавусею, пані Ольга привчила чоловіка до чаю, Франко часто запрошував студентів у гості на чай. До чаю Ольга готувала безліч смаколиків із фруктів: варення, соки, пироги. На обід Франко любив легкий суп із грибами. Та що б не робила не кохана жінка – все було не так: ну, не знала вона секретів бойківської кухні: не вміла готувати пляцків, страв на вівсяній муці.
Мала пані Ольга великий гріх: була багатою, не вміла економити: купувала продукти, не торгуючись; роздавала дітям, старим фрукти. От заздрісники приклеїли їй презирливі ярлики: «Франчиха», «москалька», «схизматичка».
Ольга Федорівна взялася будувати для родини двоповерховий дім у престижному районі. Чоловікові ніколи було займатися будівництвом: він поринав у творчість; відвідував кав’ярні, заклад інтимної гостинності.
16 липня 1887 р. у Львові знайшовся первісток Ольги Хоружинської та Івана Франка, який отримав ім’я на честь апостола Андрія Первозванного. Улюблене дитя матері, від якого вона бачила повагу, тепло, щиру любов. Саме день його народження був знаковим для пані Ольги. Вона стала доброю матір’ю трьох хлопців (Андрій, Петро, Тарас) і дочки Анни.
Ольга Федорівна вгатила великі кошти, але не мала досвіду керування хитрими майстрами, от і вийшов будинок без господаря – постійний холод, протяги, дах, що протікає – це хвороби; а матері краще самій хворіти, ніж хворобу дитини пережити. Поки у неї були гроші, Іван Якович зізнавався: «Я маю викиди совісті, сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють». Дітям усе дозволялося, авторитетом для них був тільки батько, тому їхня вчителька Марійка Підгірянка написала у спогадах: «Франчата були збиточні». Сусіди ж скаржилися, що франчата їх обливали, закидали цвяхами, камінням. Через паркан від Франка жив Михайло Грушевський, який не просто скаржився, а подавав позови до суду на численних собак Івана Яковича, які вночі вайлували, не даючи заснути.
Коли 500 тисяч Ольги Федорівни пішли, як вода у пісок, біда обступила родину: матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи. Ольга не була приучена до раціонального ведення господарства; а порадитися було ні з ким, ні до кого було серцем притулитися. Ольга віддала своє життя чоловікові, родині, але існувала в крижаній самоті. Вона розуміла, що Львів прихильний для грошовитих гостей, львів’яни ж негативно ставилися до самого Франка, особливо після його хвороби. Не раз закидали його камінням, під вікнами спалювали його опудало… Добра, щира, співчутлива Ольга Федорівна була вражена, що її перетворили на мішень: позаочі львів’яни презирливо називали «москалька», «схизматичка», «Франчиха», кипіли ненавистю до неї. Дуже вороже, ревниво ставився до неї Михайло Павлик… Те, що до неї ставилися гірше, ніж до Франка, що ніхто не ставився до неї по-людськи, зломило нещасну жінку.
Єдиною гаванню міг бути чоловік, Ольга усвідомила, що Іван Франко «не серцем її вибирав і одружився з нею не з любові», що ніколи не скаже і не напише їй того, що писав Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвонковській, Целіні Зигмунтовській (Журовській); мало того, навіть поваги в родині вона не мала. Якось Франко сказав при жінці такі слова: «Каже жінка моя, що мала багато партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то іншому не припало?» Кохання до Целіни перемучило його десять років. Не могла Ольга стерти з пам’яті, як Іван Якович повів її на пошту, де працювала Целіна. Франко тоді різко втратив зір, і змусив дружину вдивитися в кохану жінку й детально описати її вроду, одяг. Звісно, вона переживала, коли він їздив до Перемишля на побачення з Еліною, залишав коханці гроші, яких бракувало родині.
Останніми краплями стали чутки про люес у чоловіка та загибель 26-річного сина Андрія. Після того, як камінь, кинутий братами Франкової коханки, потрапив хлопцеві у скроню, у Андрія розвинулася епілепсія. Після довгих мук Андрій згас на руках матері. Від цього потрясіння Ольга Федорівна не змогла оговтатися. Вона так і не повірила, що сина немає, вірила, що на день апостола Андрія Первозванного її Андрусь повернеться. Наслідком такого існування колись талановитої жінки стали сухоти, нервове перенапруження і цілковитий психічний розлад. З цього часу психіатрична лікарня стала її домівкою.
У 1913 році, коли відзначався 40-річний ювілей літературної праці, світове українство зібрало 27 тисяч австрійських крон. За них можна було купити великий теплий маєток, але кошти поклали в банк Степана Федака «Дністер», із цього рахунку якісь дивіденди виплачували Франкові. Чомусь під час Першої світової війни тільки Франковий вклад пропав. Жодної копійки не пішло ні на родину, ні на видання його творів. Може, ці гроші пішли до чужої кишені?
Коли Целіна овдовіла, вона разом із сином Здіславом та донькою Софією повернулася до Львова, часто міняла помешкання, просила у Франка допомоги, коли сина виганяли з гімназії, брала у Івана Яковича гроші. Ключі від своєї хати у Львові поет залишив Целіні, котра письмово звітувалася про господарство. Двічі, у 1912 та 1914 рр. Франко разом із Здісем їздив відпочивати, а за хворою Ольгою у цей час доглядала Целіна. На початку Першої світової Франко писав: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом тепер у ровах недалеко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула.» У грудні 1914 р. поет привів Целіну з дітьми у свій будинок. Ользі пояснив, що це економка. До червня 1915 р. родина коханки жила в домі Франка на повному його утриманні, а дружину з дня Св. Миколая помістив у Кульпаркові в божевільні. Поет помер у позиченій вишитій сорочці та старенькому вбранні. Поховали його в чужій гробниці. Ольга Рошкевич не простила Франкові своєї долі – не прийшла на похорони.
Ольга Франко пережила чоловіка на 25 років, вона тулилася на другому поверсі свого будинку у Львові, сім’я сина Тараса – на першому; пані Ольга категорично відмовлялася спілкуватися з сином, онуком. Часом перекидалася словом із невісткою, мовчки залишала цукерку онукові.
Коли прийшли «визволителі», в будинку розмістили музей поета, пані Ольга відмовилася виїхати з кімнатки, жила самотою, ні з ким не розмовляла. Целіна полюбила виступи на конференціях, різного роду зустрічі. Вона відвідувала музей, гостювала у вдови, доводячи бідну до сказу.
У 1940 р. до депутата Верховної Ради УРСР Петра Франка прийшла старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі. Вона просила у радянської влади новий будиночок у Брюховичах. Син Франка не зміг їй відмовити. Навесні 1941 р. у Брюховичах померла 85-річна паралізована Целіна Зигмунтовська.
Ясним промінчиком для самотньої, згорьованої Ольги Хоружинської були відвідини сина Петра, з яким вони і зовні, і характером були подібні. У червні 1941-го совєти знищили Петра, лишився один Тарас.
Самотня жінка не покинула дім, який їй так важко дістався, ні при радянських, ні при гітлерівських окупантах. У підвальному приміщенні, де колись була пральня, де жили кури та кролики, мешкала наглядачка музею Софія Дутко. Ця жінка доглядала хвору Ольгу Франко. Так і померла самотня Ольга Франко у переддень дня народження улюбленого Андрійка. Вона все ще вірила, що її хлопчик живий, що повернеться до неї у день Андрія Первозванного.
Метрична книга померлих церкви Святих Петра і Павла у Львові свідчить: «Дня 15 липня померла, а 17 липня 1941 року була похоронена Ольга з роду Хоружинських Франко, вдова по Івані, віросповідання – греко-католичка. Причина смерті – неміч стареча. Похоронив на поручення церкви Успіння Богородиці Євген Дудкевич», її прах притулили у закапелку чоловікового меморіалу.
