23 серпня 1924 р в м Миколаїв (за ін. даними Одеса) народилася Людмила Семикіна (родове прізвище Семикінь). Її тато був інструктором міському партії, але відмовився брати участь в організації Голодомору, вийшов з партії, працював столяром. Провесінь життя Людмила провела в Одесі. Людмила Семикіна закінчила Одеське художнє училище (1947 рік), Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) (1953 рік). Учениця Олексія Шовкуненка. Людмила вийшла заміж за однокурсника Михайла Бароянца, стала матінкою Сетрака, майбутнього художника.
Займалась станковим живописом, створювала пейзажі, натюрморти, жанрові картини. Експонувалася на всесоюзних і республіканських виставках. У 1957 р. її прийняли до Спілки художників України. Та з 1960 р. життя Людмили Семикіної різко змінилося. Подружилася з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком. Разом з Аллою Горською під керівництвом Надії Світличної поглиблено вивчала українську мову, історію. Стала однією з організаторів “Клубу творчої молоді”.
Семикіну двічі виключали зі Спілки художників України.
Вперше за співавторство у створенні вітражу «Шевченко. Мати».
У 1964-му, до 150-річчя Т.Шевченка, у вестибюлі Київського університету Людмила Семикіна разом з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Севрук, Галиною Зубченко створила вітраж “Шевченко. Мати”. Тарас Шевченко у вітражі виголошував рядки: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово!».
18 березня 1964 р. за наказом партійного керівництва вітраж розтрощили після завершення роботи, як чужий «принципам соціалістичного реалізму». Михайлина Коцюбинська згадувала: «Головний погромник — ректор університету Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, трощив ідеологічно шкідливий вітраж… Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» й на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами»?
У постанові Бюро Київського обласного правління Спілки художників України 13 квітня 1964 року було сказано: «Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа… У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим, як стилізованим зображенням богоматері… Шевченкові слова написані церковнослов’янською в’яззю (кирилицею) в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно. В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять у далеке минуле».
У травні 1964 р. Людмилу Семикіну разом з Аллою Горською виключили зі Спілки художників України з офіційним формулюванням “за ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Т.Г. Шевченка”, поновили Спілці у 1966 р. Це означало заборону одержувати замовлення через Художній фонд, брати участь у виставках, відлучало від заробітків, не давало можливості утримувати майстерню.
У 1968 р. Людмила Семикіна підписала лист-протест 139-ти інтелігентів проти антиукраїнських дій влади на захист В’ячеслава Чорновола й українських політв’язнів. Разом з Аллою Горською та Галиною Севрук відмовилася на вимогу влади відкликати свій підпис, за що була виключена зі Спілки художників УРСР. Два десятиліття тривала фактична заборона на професію: Семикіна не могла отримувати державні замовлення, брати участь у виставках, заробляти живописом, кілька разів у неї намагалися забрати майстерню. Людмила перейшла (за її словами) «на підпільний режим роботи: шила одяг для родичів ув’язнених друзів». Створювала авторський одяг на основі народних традицій, працювала художницею костюмів у театрі та кіно, створювала діафільми, виконала низку монументальних робіт у Києві. За рекомендацією Георгія Якутовича, Ліна Костенко та Леонід Осика запросили Людмилу Семикіну з 1970 р автором костюмів у фільмі «Захар Беркут». Вона «переповіла свій світогляд, свою стражденну біографію мовою одягу. Або, як казали колись, строю». Створила серії строїв за національними традиціями «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн» (1965–1996).
У 1980 році разом із сином Сетраком оздоблювали станцію метро «Петрівка».
Поновлена у Спілці була через 20 років (1988) з офіційним формулюванням: «За відсутністю факту звинувачення».
Шевченківську премію Людмила Семикіна отримала за колекції одягу під назвою “Високий замок” у 1997 р.
12 січня 2021 р о 5-й годині ранку у віці 96 років відійшла у вічність Людмила Семикіна.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
Залишити відповідь