18 травня 1924 р. у с. Новоспасівка, нині Осипенко Запорізької області (зараз під російською окупацією), народився Микола Береславський.
У спогадах лишився Голодомор, час, коли люди боялися щось говорити, особливо при рідних і дітях. Німецько-радянська війна. Влітку 1941-го Микола познайомився з членами похідної групи ОУН, вступив до неї, отримував націоналістичну літературу та поширював її серед односельців… Коли оунівців арештували, гітлерівці вбили батька Береславського, спалили хату. Миколу Береславського депортували до німецького концтабору у м. Графенгайніхен (Німеччина); зробив невдалу спробу втечі. На чужині на ерудованість Миколи, його потяг до знань звернули увагу професор з Полтави та консул у справах українців у Дрездені; допомогли влаштуватися на навчання в Українську Господарську Академію в Чехо-Словаччині. Коли прийшли «визволителі», вони мобілізували Береславського до Червоної Армії. У 1949-1953 рр Микола продовжив навчання у Бердянському та Сталінському (нині Донецьк) педагогічних інститутах.
Молоденький учитель історії закохався у сільську дівчину, одружилися, побудували хату, розвели у городчику квітник. Почали творити власну бібліотеку. Привели у світ трьох діточок: Людмилу, Жанну, Миколу.
З вірою у верховенство права у 1960-х систематично надсилав до органів радянської влади листи-протести проти русифікаторської політики, переслідувань української інтелігенції та порушення прав людини; поширював самвидав. Коли зневірився у правильності своїх дій проти беззаконня, 44-річний Микола Береславський зважився на одиночний протест: провести акцію самоспалення 10 лютого 1969 р. біля пам’ятника Т.Шевченку в Києві. Микола Береславський виготовив гасла: “Боріться за законні права української мови!”, “Свободу діячам української культури!”, як справжній хазяїн, одягнув старезну курточку – і в путь. Київ, мінус 18 градусів, сірники не запалилися. Зайшов у вестибюль університету. Каністру з бензином поставив за два кроки за дверима, щоб виголосити промову, швидко її схопити; надів на себе транспаранти, розпочав промову: “Хай живе самостійна Україна!”, “Припиніть дискримінацію українського народу!” Але постові кадебешники швидко відреагували, відвезли Миколу в контору. 30 травня 1969 р. Київський обласний суд засудив Береславського за ст. 62 КК УРСР, ч. І, до 2,5 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання відбував у мордовських таборах. Брав участь у різних акціях протесту, голодовках, за що неодноразово був покараний.
«Батькові дозволялося написати два листи на місяць. І треба було зробити вибір – додому чи до когось із друзів. В основному – додому писав… Ми тугенько виживали без батька. Троє дітей. Мама працювала то на молокозаводі, то в кіоску. Які там заробітки в селі… Допомагало те, що мама дуже добре шила. Самоучка, але обшивала дівчат і мене. Допомагали матеріально нам і дисиденти з Києва, і мамин брат з Кіровограда. Якийсь городик – так і виживали, – розповідав син. – Повернувся батько в зеківській робі, з довгою бородою. Валіза здоровезна – набита його зошитами, цілі книжки переписані від руки. Він займався самоосвітою. Пам’ять була феноменальна – історичні дати, події, дуже різнобічні знання. Якийсь спір, дискусія в селі – бігли люди, щоб розсудив, підказав. І коли вже переїхали до Дніпра – зверталися дуже освічені люди, і щодо дисертацій, і так».
Після звільнення в 1971 році Микола Береславський, намагався творчо працювати, співпрацював із самвидавами “Український вісник”, “Пороги”, “Монастирський острів”. За кордоном опублікували, передавати по радіо “Свобода” його праці “Хто винен?”, “Куди йдемо?”, “Мовні проблеми слід вирішувати справедливо”, “Хто і як встановляв радянську владу в Україні”. І все як завжди «під ковпаком» КДБ: стежили, залякували, викликали на розмови, здійснювали напади. 28 серпня 1992 р. реабілітували.
Помер у м. Дніпро 2006.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
