Василь Седляр

12 квітня 1899 р. на хуторі Христівка (в селі Жоржівка) Зіньківського повіту на Полтавщині народився селянський син Василь Седляр. Після закінчення чотирьох класів школи Васько вступив до Київської художньої школи (1915-1919), а потім до Української державної академії мистецтв (1919—1923), де учився в майстерні професора Михайла Бойчука. Не секрет, що Бойчук був авторитарним викладачем: вимагав повної віддачі справі, творчість мала бути колективною; студенти не мали одружуватися, мати дітей. Тихий, скромний Василь зійшовся з однокурсницею Оксаною Павленко. Обоє селянські діти, обоє не мислили дня без творчості. Дівчина на чотири роки старша. Оксана Павленко писала про Седляра: «Був молодий, зухвалий, беручкий, …а малював легко й швидко». Словом, цивільний шлюб. Бойчукісти в першу чергу були монументалістами. Василь і Оксана брали участь у колективних розписах Луцьких військових казарм, Червонозаводського театру в Харкові, Селянського санаторію ім. ВУЦВК під Одесою – жодна з робіт не вціліла. Студенти Василь і Оксана викладали у Межигірському художньо-керамічному технікумі. Один із учнів Седляра, Пантелеймон Мусієнко, згадував: «Вже в перший рік навчання він нас підкорив системою своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство, театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог»
Після закінчення навчання в Українській державній академії мистецтв був призначений викладачем і директором Межигірського художньо-керамічного технікуму (1923–1928) та Технологічного інституту кераміки і скла в Межигір’ї (1928–1930). Василь Седляр знайшов майстрів, поставив 20 верстатів, організував замовлення Укрзовнішторгу, зробив кілька виставок і робота в технікумі закипіла. Седляр поєднав професійне модерне мистецтво із традиційними українськими гончарними формами, намагався перенести в Межигір’я досвід передових шкіл світу. Твори межигірців виставлялися у Берліні, Венеції, Парижі, Празі, навіть у Москві.
1925 року Василь Седляр став одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України на противагу Асоціації художників Червоної України. Нова організація пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям та заперечувала натуралістичний реалізм.
З листопада 1926 р. до травня 1927 р разом із Михайлом Бойчуком, Іваном Падалкою (1894—1937) відвідав Німеччину, Францію, Італію, Чехословаччину. У Франції Седляр побував на заводі порцеляни у Севрі, відвідав мануфактуру гобеленів, у Німеччині – Баухаус. Хоча поїздку за кордон організував Народний комісаріат освіти, вона стала однією з формальних підстав для їх арешту й обвинувачення у шпигунстві та участі в контрреволюційний організації.
Василь і Оксана свято вірили в успіх. Вони сплачували за кооперативну квартиру у будинку «Слово» (Харків); уявляли, як переїдуть на вулицю Червоних Письменників, 5, у другий під’їзд, на п’ятий поверх, у квартиру №26. Будинок обіцяли здати у 1928 році, але пройшов 1929-ий…
Седляр експонував власні твори на республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставках. Популярність і вплив накликала заздрість і доноси колег-художників, підвищену увагу партапарату. У зоряний 1928 р. Василь Седляр був запрошений на Бієнале у Венецію. Одинадцять українських художників, переважно бойчукістів потрапили тоді на Бієнале. Вперше за всі роки існування імперії Михайло Бойчук почав вимагати окремого павільйону для виставок українців (тим паче, що павільйон СРСР побудований коштом українця Богдана Ханенка). А таки дали: не павільйон, а стіну, яку пишно назвали секцією.
У лютому 1929 року Оксана Павленко отримала офіційне запрошення на викладацьку роботу у ВХУТЕМАС: «Їхала на рік, а виявилось — назавжди». Вона викладала в Поліграфічному інституті, Інституті силікатів, Строганівському училищі. У Москві, на виставці «Десять років радянської влади», художниця познайомилася з угорським художником Белою Уїтцем. Вони разом виїхали у Фрунзе, де зайнялися розписами урядових будівель, Оксана Павленко розробила ескізи і стала «автором проекту герба Киргизької РСР».
Художній редактор Державного видавництва України в Харкові Вадим Меллер замовив Седляру ілюстрації до «Кобзаря» Шевченка. 2 вересня 1929 р. Василь написав Оксані: «Роботу я свою закінчив – 50 великих ілюстрацій та 26 – малих і обгортка – оце те, що зроблено до “Кобзаря”. Це було найповніше ілюстрування «Кобзаря». Мова художника лаконічна, всюди бунт і непокора. Жандарми царя-батюшки копії енкаведистів. Перше видання побачило світ наприкінці лютого 1931 року накладом 5 тис. примірників та з 54 чорно-білими ілюстраціями. Друге видання було видане в травні 1933 року накладом 10 тис. примірників. Седляревих ілюстрацій у ньому було 62, 18 кольорових.
У 1930-му українці тріумфували на Бієнале: серед кращих був знову Василь Седляр. У 1930 році Комісія в справі реорганізації системи й мережі мистецьких закладів в УРСР усунула позапартійного Седляра від керівництва закладом. Василь Седляр – викладач Київського художнього інституту (1930–1936). З 1930 р. член художнього об’єднання «Жовтень». У нову квартиру Василь переїхав без Оксани.
У 1932–1933 рр. під егідою Київського художнього інституту вийшов двотомний альбом «Український революційний плакат» Седляра та Вайсблата. Седляреві запропонували стати художнім редактором харківського видавництва «Українська радянська енциклопедія». Головним редактором «УРЕ» був Микола Скрипник, редакторами – Олександр Бадан, Юліян Бачинський, Степан Рудницький, Володимир Юринець. Перший том підготували до друку на початку 1933 року, в 1934 році мусив вийти другий том. Після загибелі Скрипника роботу «УРЕ» було зупинено, більшість працівників репресували. Остаточно видавництво закрили в листопаді 1934 року.
23 квітня 1932 року вийшла Постанова Політ бюро ЦК ВКП(б) «О перестройке литературно-художественных организаций», якою було зліквідовано всі творчі об’єднання на території Радянського Союзу.
Настали часи великого терору. Загравання з українізацією завершилося. Влада сконцентрувалася в Москві. Віднині Україна не мала права на Академію мистецтв, тільки художній інститут. АМ у документах називали – Академія мистецтв Центральної Ради.
26 листопада 1936 р. у квартирі будинку «Слово» В. Седляр був арештований. Для допитів його перевезли з Харкова до Києва у в’язницю ГПУ-НКВД. 13 липня 1937 року на закритому засіданні Військової колегiї Верховного Суду СРСР у Києві Седляра було засуджено до розстрілу за «належність до націонал-фашистської організації, яка планувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) i радянського уряду». Того ж дня художника розстріляли у підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, Іваном Падалкою, Іваном Липківським та Іваном Орлом-Орленком.
У 1938 році у Київському музеї російського мистецтва полотна Седляра подерли на шматки, «Кобзар» вилучили з усіх бібліотек і спалили.
Реабілітований більшовицьким режимом 1 лютого 1958.
Худ. О. Павленко. Портрет В. Седляра. 1926 р.