Сидять моя Хомівна, щось бурчать, маракують.
– Та кажи вже, чого мнешся, – не витримую.
– От дивлюся, віки проходять, а нічого не міняється. Почитала твій пост про Бієнале у Венеції, про те, що імперія пручалася проти будівництва російського павільйону на Джордіні. Все віднікувалися тим дебільним «неначасі», хто ж скаже вголос, що скарбниця була вщент розкрадена. Слава Богу, знайшовся таки гетьманський нащадок Богдан Ханенко, з думкою про майбутнє дав 31 тисячу (21 на будівництво та 10 – на виставкові витрати). Гадав, що спроектують щось пристойне, але марно, постало щось неоковирне…
– Твоя правда, сонечко, після відкриття павільйону італійська преса писала: “Новий безликий павільйон роботи архітектора Олексія Щусєва… виконаний у національному російському стилі XVIII століття, який повністю переінакшив наші архітектурні форми. Тут у Венеції це виглядає дещо інфантильно…” Проєктував павільйон горе-академік Щусєв.
– Так це той, хто проектував гробницю Леніну на Красній площі? Тоді все ясно. Українець оплатив, а росіяни собі присвоїли й понині користуються. Слухай, в Україні зараз стільки мільйонерів-мільярдерів. Мо’ спромоглися вони оплатити пристойний виставковий палац для України?
– А ти сама подивись: ось такий шедевр постав у 2001 р. на Джордіні.
– Ти глузуєш? Оце одоробло? Це ж прообраз пункту незламності – український намет, який як бідну сирітку з простягнутою рукою нормальні люди просто оминають. Правду кажуть: «Віддай дружину дяді, а сам іди до ляді…»
