1 (14) липня 1917 р. у селі Лопатичі Овруцького повіту (тепер Олевський район) на Житомирщині у родині священика прийшов у світ синьоокий Олег Штуль. Двох соколят-штуленят мав о. Данило: Олег старший, Василь – молодший. Отець Данило за першою освітою — вчитель, учасник Першої світової війни, українізатор церкви. У своїй парафії проводив богослужіння українською. Ще за Польщі організовував хресні ходи, «Просвіту», збирав кошти на пам’ятник «Полеглим за Україну», освятив у храмі синьо-жовтий прапор. Родина Штулів часто переїжджала, бо змінювалися парафії о. Данила. Змалку Олег Штуль обрав стезю священика: закінчив Крем’янецьку духовну семінарію, навчався разом із братом у Варшавському університеті. Учень Мирона Кордуби та Романа Смаль-Стоцького. Невисокий тихий, стриманий юнак нагадував священика: філософськи ставився до матеріальних злигоднів, побутового комфорту, перевтоми, відзнак і почестей.
Олег був активістом Української студентської громади, членом ОУН. Переїхав до Праги, писав до «Вісника» Дмитра Донцова, познайомився з Євгеном Маланюком, працював у культурній референтурі ОУН, яку тоді очолював Олег Ольжич, дружба двох Олегів змінила життя Штуля. «Олег Штуль належав до тієї вельми малої категорії людей, у товаристві яких почуваєшся і вільно, і спокійно, і надзвичайно приємно. Був він один із небагатьох учнів О. Ольжича, який відгукнувся на заклик: «Іди за мною!». І прямо йшов за ним аж до кінця свого життя», – згадував Богдан Госюк.
У 1936 р. Олег познайомився з Оленою Телігою. Пані в капелюшку дозволила кокетування з закоханим юнаком, молодшим на одинадцять років. У листі від 9 серпня зеленоока Лєночка писала подрузі: «Олег пише часто… Мій дорогий хлопче! Він переживає тяжкі часи… Не буду Вам про нього писати багато, лише те, що батько його поїхав у справі парафії до Кремінця, а Олег взяв все господарство в свої руки і працює тяжко, та ще мучається думкою, чи вдасться цього року йому і братові виїхати з села. Бідний хлопець!».
Олена Теліга переживала не найкращий фінансовий період, тому домовилася провести літо 1938-го в пансіонаті «Стахова воля» у с. Гребенів (Сколівського району Львівської обл.), повідомила дату приїзду. Зустріти зеленооку красуню приїхали «вісниківці», але сталася маленька жіноча трагедія: за день до виїзду Лєночки перукарка перестаралася: працюючи над зачіскою поетки – геть спалила її волосся. О. Теліга терміново поміняла плани: подалася на Волинь у село Заліси, де від 1938 р. проживали Штулі.
Спочатку залісяни познайомилися з синами пан-отця. Зі старшим «блискучим оратором», який виступами на зборах «Просвіти» полонив аудиторію. Але молодший веселий красень Василь зачарував молодь: вправно танцював із сільськими дівчатами, мав чудовий голос, учив сільську молодь січових пісень. Василь Штуль «одного разу, енергійно командуючи селянами, вгасив пожежу солом’яної стріхи».
Будинок заліської плебанії, що складався з шести високих і просторих кімнат, великої кухні та сіней – останній прихисток, де родина о. Данила була разом. У цьому салоні плебанії провела літо О. Теліга.
І раптом пам’ять, мов натхненний майстер,
Вогнем змалює золотавість айстер,
Овальний стіл – і мій веселий сміх.
Це було літо загадкового кохання. Олег і Олена палали таким полум’ям, що залісівці не сумнівалися – перед ними закохані наречені. Весела пані вражала умінням носити одяг, капелюшки; щодня дарувала Олегові краватки. А він обожнював пані Олену, яка була для юнака цілим світом, першою і єдиною жінкою.
Одвічна таїна кохання оповила Олега й Олену. Вона присвятила йому ніжний сонет «Напередодні».
Олена Теліга – Напередодні
Олегові Ш.
I
Коли приходиш ніжний і шумкий,
І дзвоном слів перетинаєш спокій,
Мені здається — весняних потоків
Пливуть бурхливі і ясні струмки.
Тоді вдаряють спінені думки
У таємничість непочатих років,
Куди пірве твої юнацькі кроки
Далекий шлях — тривожний і стрімкий.
Так радісно тримать твої долоні
У цій кімнаті, де в низькім поклоні
Схилились айстри на овальний стіл,
Та все ж життя — це обрії далекі,
Це літаків непогамовний клекіт,
І у руках скажений скоростріл.
II
Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я: в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.
Щось захлисне, мов повінна ріка,
Моє лице і всі знайомі речі,
Бо щастя вихром упаде на плечі
Й закрутить дні, мов крила вітряка.
Та ледве прийде кликане і ждане
Ти кинеш все, щоб на гучні майдани
Піти услід за тисячами ніг…
І раптом пам’ять, мов натхненний майстер
Вогнем змалює золотавість айстер,
Овальний стіл і мій веселий сміх.
Пройшли роки. Загинули Олена Теліга, Олег Ольжич… О. Штуль уник смерті, вижив у німецьких концтаборах Заксенгауза, опинився на еміграції. Про Олену Телігу не писав хіба що лінивий. І тільки двоє коханців Дмитро Донцов і Олег Штуль напишуть найкращі, найзворушливіші розвідки про Лєночку, її поезію. Кожен із них був перед нею в боргу, адже колись з усіх «блискучих кавалерів» саме він став її обранцем.
Разом із дружиною Катериною Кобилко Олег Штуль доклав чимало зусиль, аби увіковічити пам’ять своїх побратимів. У 1947 р. він тепло та щемно написав великий людяний біографічний нарис про О. Телігу «На зов Києва». Мені поталанило бути знайомою з пані Катериною Штуль, провести з нею незабутній час у Києві. Потім уже в Запоріжжі я читала-перечитувала подаровану мені авторкою хвилюючу п’єсу про Олену Телігу «Поворот».
У 1977 р. коли вийшов збірник «Олена Теліга», Ю. Стефаник (Кленовий) назвав його «справжньою копальнею відомостей про поетесу»); писав, що О. Штуль, упорядник книжки, – це «найкраща людина у нашій убогій еміграційній політиці».
Залишити відповідь