UAHistory

  • Мовні забавки
  • Історичні події
  • Сучасність
  • Видатні люди
  • Форуми
    • Вільна дискусія
    • Українська література
    • Українці й закордон
    • Музика, кіно, театр, художнє мистецтво
Головна » Регістрація » Видатні люди » Михайло Бойчишин

Михайло Бойчишин

Михайло Бойчишин народився десь біля Михайла, офіційно 5 грудня 1948 року в селі Чемерицях Перемишлянського району Львівської області у багатодітній сім’ї. Батько Ілля був війтом до 1939 року, потім став головою сільської ради. Рідного брата батька Івана Бойчишина вивезли в Сибір і ніхто не знає, де він похований.
Чотирнадцятирічним Михайло потрапив до Львова вчитися: школа-інтернат, вечірнє відділення Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. Учився та працював Михайло Бойчишин – столяр, токар, слюсар-електрик на ВО «Мікроприлад». З 1969 р. почав шлях від слюсаря до заступника начальника відділу на заводі «Конвеєр». 1972 рік був багатий на події: Михайло здобув професію інженера-механіка; був раціоналізатором, за що отримав нагороду – путівку у молодіжний табір відпочинку «Політехнік» в Алушті. Молодь, море, гарне товариство… На останньому вечорі, на дискотеці запросив дівчину потанцювати. Виявилося, що Михайло та Любомира із родини Сорок-Сокликів – львів’яни, їй – 20, йому – 24; вони працюють на одному заводі, вона конструктор-будівельник, щодня проходять однією прохідною. Всю ніч проговорили, а вранці роз’їхалися. Та у Львові Бойчишин розшукав Любомиру, через два місяці вінчалися у церкві Петра і Павла у Львові, за що їх виключили з комсомолу. З того часу вони на ціле десятиліття стали неблагонадійними, будь-яке кар’єрне зростання виключалося одразу. «Як Бойчишин буде керувати іншими людьми? Він же вінчався в церкві», — сказав один гебіст.
3 жовтня 1973 року у Львові народилася Лідія Бойчишин, згодом синок Роман. Родина, шахи, розв’язування шахових задач – гріли душу, забирали дозвілля. Та у 1980-му пролунав перший дзвінок про здоров’я дружини: лікар-справжній фахівець своєчасно поставив діагноз (розсіяний склероз), пролікував. З того часу Любомира двічі на рік лікувалася, але сили танули: її хитало, не могла ходити без тростини…
Немало сил Михайло Бойчишин віддавав творчості: сконструював конвеєр, який використовується у важкому машинобудуванні; у 1985 році він був нагороджений Срібною медаллю виставки досягнень народного господарства СССР.
Політика увійшла в їхню родину 1988 р. На 1000- ліття хрещення Руси-України в Україну з Канади приїхали родичі Всеволод та Ігор Соколики, сини Ярослава голови комісії преси та інформації СКВУ – Світового Конгресу Вільних Українців. Познайомилися з Михайлом, познайомили Бойчишина з Вячеславом Чорноволом, котрий щойно вийшов на волю. Через деякий час Михайло Бойчишин став членом НРУ, створив осередок Товариства української мови (ТУМ) і осередок Народного руху (НРУ) на своєму заводі.
У 1990 році виборці Залізничного району Львова обрали Михайла Бойчишина депутатом Львівської обласної ради, потім – посада Голови Шевченківського районного виконавчого комітету міста Львів.
Протягом 1986-1990 рр. Ярослав Соколик – співзасновник та член Управи Міжнародної Організації «Канадці за правосуддя» та «День Чорної Стрічки» (день підписання договорів між Ріббентропом та Молотовим). У березні 1990 року в Ґданську, Польща, відбулася конференція під гаслом «За Mирний Перехід до Демократії», організована «Комітетом Чорна Стрічка» – “Black Ribbon Day” (BRD), заснованим у Торонто в 1986 році, який щорічно організовував демонстрації проти совєтської окупації держав східньої Європи в річницю підписання пакту «Ріббентроп-Молотов». Учасниками конференції «За мирний перехід до демократії» були Любомира Бойчишин, Оксана Бризгун-Соколик, Атена Пашко, Богдан Соколик, Богдан Боберський, Ярослав Соколик та Михайло Бойчишин. Там Михайло познайомився з Лєхом Валенсою.
Здавалося б все добре, та з 1990 року розсіяний склероз Любомири призвів до інвалідності першої групи, до життя у візку.
На початку 1992 року ІІІ з’їзд НРУ обрав Михайла Бойчишина заступником співголів партії, з 1 серпня 1992 року М. Бойчишин – голова Секретаріату Руху. Він здобув приміщення для Руху – будинок на проспекті Перемоги Шевченківського району; створив архів НРУ. Михайло – права рука Чорновола, вів усю організаційну роботу; скарбник Руху, який забезпечував фінансування партії. Прийшли з Канади гарні вісті: у 1993 році п. Ярослава Соколика обрали Генеральним секретарем Світового Конгресу Українців (СКУ) та членом президії Української всесвітньої координаційної ради (УВКР).
Рух у 1992-93 рр. домігся відставки уряду та розпуску Верховної Ради. 24 квітня 1994 року призначили вибори до Верховної Ради і на посаду президента України. Народний Рух почав працювати над програмними документами. Бойчишин розумів, що повна незалежність України неможлива без енергетичної незалежності. Він очолив організаційний комітет з побудови Балто-Чорноморського колектора, одне з засідань якого мало відбутися 30 січня 1994 року (головою оргкомітету якого був Михайло Бойчишин).
6 січня 1994 р. Бойчишин приїхав із Києва додому на Свят вечір, пробув до десятого. Потім кожного дня телефонував дружині з Києва: короткі три хвилини розмови. У гарному настрої зустрів Старий Новий рік. На той час депутата Львівської облради Бойчишина висунули в народні депутати України в «безпрограшному» 266-му окрузі. 15-го Михайло розмовляв з Любомирою хвилин 20, голос був трохи незвичним.
У ніч із суботи 15-го на неділю 16 січня 1994 р. на секретаріат НРУ в Києві було здійснено збройний напад — двоє невідомих послалися на необхідність терміново передати пакет документів для пана Бойчишина, зайшли до приймальні. Вдарили пістолетом вахтера, вдерлися до приміщення. Але Михайло Бойчишин вийшов із секретаріату за 3 години до того, і не повернувся. Зникла друга особа впливової політичної партії, яку ніхто не поспішав шукати.
Висували низку версій:
Перша: чутки, ніби Рух отримав для виборчої кампанії від діаспори близько 12 мільйонів доларів, що М. Бойчишин забезпечив Рух фінансами на п’ять років вперед. Бандитський слід перевірив В’ячеслав Чорновіл. Він забивав «стрілки» з «авторитетами». За тиждень «зеківському генералу» доповіли, що злочинний світ тут «не при ділах». «Шукайте кінці серед своїх…». Чутки про 12 мільйонів також не підтвердилися.
Друга: конкуренти Руху вирішили до виборів «поставити на місце» В’ячеслава Чорновола та рухівців. Не таїна, що команди політтехнологів, професіоналів з США і Канади упродовж року працювали над виборами Чорновола у Президенти, над створенням команди кандидатів на міністерські портфелі. На пост прем’єр-міністра розглядалася кандидатура Михайла Бойчука. Напрацьовувалися важливі документи, вироблялася стратегія виведення України з-під залежності від Росії (енергетична незалежність, виведення Чорноморського флоту з Криму, побудова Балто-Чорноморського колектора).
Третя (найбільш вірогідна) стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора, що позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну та Білорусь. Обговорення питання планувалося на 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Найбільш фахові виконавці мали представити проект та кошторис будівництва. Співголову оргкомітету з білоруської сторони Станіслава Гусака побили, він одержав черепно-мозкову травму, ледве вижив.
Після викрадення Бойчишина всі креслення, розрахунки, документи проєкту зникли. Засідання 30 січня було зірвано.
Четверта: напередодні викрадення Михайло Бойчишин у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження закликав викрити фінансові афери високих посадовців перед виборами, оприлюднити документи.
Парламентські вибори були на носі, а Рух трусило: органи імітували бурхливу діяльність, годинами допитували співробітників, з’ясовуючи фінансові джерела діяльності партії; трусили й залякували підприємців, котрі допомагали НРУ; переслідували кандидатів у депутати від Руху. Це змусило В’ячеслава Максимовича відмовитися від балотування у президенти.
Після зникнення Бойчишина зник альбом і всі фотографії. Через півроку 18-річний син Роман, учень греко-католицького ліцею, на тілі якого був слід від удару по шиї, трагічно загинув ДТП.
За місяць зникла машина «ВАЗ 2008» Бойчишиних.
Удову з дочкою хотіли виселити з помешкання, але допомогли товариші М. Бойчишина.
Та Любомира Бойчишин не здавалася: створила жіночий інформаційно-реабілітаційний центр «Любомира» для жінок-інвалідів і матерів неповносправних дітей, заснувала однойменний журнал. Виховувала онуків Олеся та Любомира доньки Ліди.
У 2005 році Любомира Бойчишин увійшла до 1000 кандидаток на Нобелівську премію миру.
2 червня 2010 р. на 58-му році пішла з життя Любомира Бойчишин.
Дочка Лідія професор хімії, дійсний член НТШ, заступник голови НТШ в Україні. Член Центрального Проводу НРУ.

Гру 4, 2017Ганна Черкаська
FacebookTwitter
Пре?Микола Бодаревський
You Might Also Like
 
Безсмертний “Кобзар”
 
19 листопада 1945 р. “Українські вісті”
Comments: 2
    • Ганна Черкаська
      2 months ago

      Дякую, пане Михайле!

      ReplyCancel
  1. Ярослав
    6 months ago

    Дякую . Слід КДБ-ФСБ явний .

    ReplyCancel
Pingbacks: 1
  1. Михайло Бойчишин - Інформаційний сайт газети "Срібна Земля"
    53 years ago

Залишити відповідь Скасувати відповідь

Ганна Черкаська

Краєзнавець, вчитель, журналіст.

Image4 years ago 3 коментарі Видатні люди4,265
Недавні записи
  • Гамалія
  • Любарт
  • Герой бурхливої ночі
  • Ілля Кириченко
  • Ілля Борщов
Позначки
поетписьменникчервоний терорживописецькозацтвоЗапоріжжяХарківБогдан ХмельницькийхудожникТарас ШевченкоІван АйвазовськийскульпторАполлон СкальковськийОлег ОльжичПавло ПолуботокСергій КорольовКирил РозумовськийОлексій ПеровськийгетьманперекладачІван ФранкоІван КотляревськийОлександр РубецьВолодимир ЩербаненкоОлексій ГанзенМикола Костянтинович ХолоднийЕммануїл МагдесіанГригорій СвітлицькийВолодимир СікевичкінооператорВолодимир КороленкоАльфред ФедецькийВолодимир КабачокСтаніслав МрозовицькийбандуристголодоморВасиль СедлярМихайло БойчукІван ПадалкоВасиль ЗавойкоСофія Налепинська-БойчукфотографНестор МорозенкоАнатолій ЛупинісВіктор Баранов
Архіви

Отримувати останні записи поштою

Мета
  • Увійти
  • Стрічка записів
  • Стрічка коментарів
  • WordPress.org
Останні коментарі
  • Ганна Черкаська до Мер Одеси – Григорій Маразлі
  • Ганна Черкаська до Яків Новицький – літописець Запорожжя
  • Ганна Черкаська до Батько “народних” пісень
  • Сергій до Чар-зілля
  • Олександр до Смородина чи порічка?
Сторінки
  • Нагадати пароль
  • Регістрація
  • Українська історія
2015 © UAHistory Всі права застережено. При використанні матеріалів сайта обов'язкове зворотнє посилання.