28 серпня 1884 (87) р. народився архітектор Дмитро Дяченко в місті Таганрозі (нині Ростовська область, Росія). Батько п’ятьох синів та двох дочок – власник шевської майстерні, з кріпацького роду з с. Патлаївки (нині Полтавської області). У дитинстві малі Дяченки відпочивали у Патлаївці, що за п’ять верст від Полтави, там Дмитро навчився грати на скрипці.
Перші роки життя Дмитра пройшли в Новочеркаську, де він закінчив церковно-приходську школу, технічне училище (1907), а потім поступив до Харківського технологічного інституту. Правда, через рік Дмитро перебрався в Петербург, де одночасно навчався у двох учбових закладах — Академії мистецтв та Інституті цивільних інженерів. У 1905 р. українці С.Тимошенко, М.Даміловський. О.Литвиненко створили в інституті студентський гурток прибічників розвитку української архітектури «Громада». На літні канікули члени цього гуртка їздили в Україну, досліджували архітектурні пам’ятки; замальовували старовинні будівлі, церкви, дзвіниці, монастирі тощо. У 1909 р. на чолі цього гуртка став Д.Дяченко. Ще студентом Дмитро Дяченко створив безліч проектів будівель, частина з яких були втілені в життя. Найбільш відомі з них головний вхід на Всеросійську сільськогосподарську виставку в Москві і земська лікарня в Лубнах Полтавської губернії (1913).
У січні 1912 року вперше в Росії влаштована професійна виставка української архітектури. Найбільше робіт до експозиції дав Дмитро Дяченко, — її ініціатор і організатор. Українському необароко юнак віддав промінь серця та сімнадцять років подальшої творчості.
Після успішного закінчення Інституту цивільних інженерів (1913) працював земським інженером спочатку Полтавської, потім Київської губернії. У 1913 р. в с. Круглику Дмитро Дяченко спроектував будинок А.Климова, чим розпочав формування нового архітектурного стилю – українського необароко. У 1913 р. він спроектував і збудував земську лікарню в Лубнах. 
У 1915 р. зодчий спроектував будівлю церковно-археологічного музею для м. Кам’янця-Подільського та будинок міської управи для Ковеля, переміг у конкурсах на проект меморіальної каплиці Шеметів і невеликої церкви у Харкові.
Після революції Дяченко приїхав до Києва, де п’ять років очолював Київський архітектурний інститут. Було голодно і холодно. Студенти приносили з собою на заняття дрова, щоб обігріти класи. Д. Дяченко згуртував навколо себе талановитих архітекторів-професорів: П. Альошина, О. Вербицького, В. Фельдмана. Він підготував українських спеціалістів, які згодом стали видатними зодчими, вченими та педагогами. Президент Академії архітектури України В. Заболотний розповідав, як він приїхав учитися до Києва. Відбулася бесіда з ректором Дмитром Дяченком, котрий спитав: «Малювати вмієш?» — «Так». «Зараховую тебе на перший курс». Ось так незвичайно вирішилася його доля… Більш за все Дмитро Михайлович цінував у людях самостійність, творчу активність. У 1922 р. за «неблагонадійність» Д.Дяченка звільнено з посади ректора. У 1924 р. архітектурний інститут перетворено на архітектурний факультет, а згодом – його було об’єднано з Інститутом пластичних мистецтв.
У 1926–1931 рр. зодчий спроектував комплекс споруд Української сільськогосподарської академії (нині – Національний університет біоресурсів і природокористування) в Голосієві. Дмитро Дяченко переживав за проект, особисто керував будівництвом, перебував тижнями на роботі, жив у будівельних бараках разом із бригадирами та робітниками. На будівництві перших корпусів використовували цеглу, виготовлену ще до революції для будівництва дзвіниці (110 м) Іонійського монастиря на Звіринці. Перший, побудований за проектом Дяченка корпус, один із найбільш самобутніх і оригінальних архітектурних пам’ятників України. 
У 1929–1931 рр. зведено споруду Зоотехнічного (згодом – Ветеринарного) інституту на вул. Васильківській.
У 1930 році Дяченко опинився в опалі. Його барокові твори, про які раніше добре відгукувалося багато архітекторів і преса, були піддані різкій критиці як вияв українського націоналізму, але світова слава та високий покровитель врятували. Крім Дмитра Дяченка в націоналізмі звинувачували прибічників українського бароко: Василя Кричевського, Миколу Макаренка (репресованого й знищеного за те, що єдиний із професорів-істориків ВУАН відмовився підписати вирок Михайлівському Златоверхому монастирю), мистецтвознавець, «незмінний секретар ВУАН» репресований Федір Ернст. Органи ОДПУ вперше заарештували Дяченка в Києві в 1931 році. Та курс приниження продовжувався: Дяченко був вимушений припинити спроби відродити національні традиції, відступити від улюбленого необароко. Керівництву не подобалося, що Дяченко був прямою людиною, не кривив душею, не міняв переконань, ще й особиста ненависть першого секретаря обкому КП(б)У Павла Постишева знищили талановитого вченого.
Органи ОГПУ вперше арештували Дмитра Дяченка в Києві в 1931 р. за звинуваченням «участь у контрреволюційній націоналістичній діяльності». Тоді йому вдалося лишитися на свободі. Звинувачення: «участь у контрреволюційній націоналістичній діяльності». Дяченку дозволили працювати в архітектурі, але в його творах вже були відсутні елементи українського бароко, які були замінені архітектурою класицизму (будівля Торгової академії на бульварі Шевченка, зоотехнічний факультет УСХА). Перед головним архітектором «Київцукру» і головою технічної секції Сільськогосподарського наукового комітету УРСР поставили завдання розробити проект сільських житлових і громадських будинків. У 1934–1937 за його проектом зведено Торговельну академію (нині – корпус Міністерства освіти України) в Києві.
Протягом 1932–1935 рр. Д. Дяченко викладав архітектурне проектування в майстерні Київського художнього інституту. 1935 р. обраний членом-кореспондентом Академії архітектури. На Першому з’їзді архітекторів Радянської України (1937) Дмитрові Дяченку довелося відхрещуватись від своїх поглядів, засудити власні роботи 20-х років. «З 1930 року я в цьому стилі зовсім не працюю».
Під загрозою арешту 1937 р. Дмитро Михайлович переїхав до Москви, де працював над новими проектами сільських осель, клубами, створив інтер’єр книгарні «Українська книга». Родину від репресій він урятував, а себе – ні. Вранці 1 липня 1941 р. в комунальній квартирі № 1 у Бабушкиному провулку, 5 Дяченко Дмитро Михайлович був заарештований, після двогодинного обшуку його відправили до Бутирки. Півроку його тримали у Лефортово, де ґрунтовно підірвали здоров’я. Постановою Особливої ради НКВС СРСР звинувачений у «націоналістичній діяльності» архітектор отримав вісім років таборів. 21 травня 1942 р. 55-річний Дмитро Михайлович «достроково» помер від «пелагри III ступеня виснаження» в концтаборі НКВС Саратовської області. Тіло його кинули в братську могилу.
Підготовлено за інтернет-матеріалами.
Залишити відповідь